Останні повідомлення

Сторінок 1 2 3 4
21
Цей форум / Re: Вітаємо на форумі
Last post by nudist43 - чер 27, 2017, 14:48
Дякую
22
Київ / Re: Довбичка 2017
Last post by Upliner - чер 22, 2017, 17:24
Цитата: meziz від чер 21, 2017, 21:48Людей багато?
Не дуже
23
Київ / Re: Довбичка 2017
Last post by meziz - чер 21, 2017, 21:48
Людей багато?
24
Дніпро / идем на пляж
Last post by mikki197 - чер 20, 2017, 07:09
Всем привет. Ищу единомышленников для вместе сходить на пляж и позагарать.
25
Київ / Re: Довбичка 2017
Last post by Upliner - чер 17, 2017, 16:52
Цитата: nemer від чер 17, 2017, 16:51Скільки коштує в цьому році?
Човнова переправа -- 20 грн.
26
Київ / Re: Довбичка 2017
Last post by nemer - чер 17, 2017, 16:51
Скільки коштує в цьому році?
27
Ще відео:

https://vimeo.com/5338497 -- Відень
https://vimeo.com/186087718 -- Клівленд
https://vimeo.com/182457714 -- Ізраїль, Мертве море
https://vimeo.com/49839459 -- Амстердам
28
Ресурси / Re: Цікаві сайти
Last post by Upliner - чер 16, 2017, 23:25
http://nudeworldorder.tumblr.com/ -- історії в картинках (англійською)
29
Ресурси / Оповідання "Майже осінь"
Last post by Upliner - чер 16, 2017, 22:50
Сьогодні Аня вперше ходила в школу одягненою. Прийшовши додому, вона швидко роздяглася догола, розкидавши одяг по кутках передпокою. "Не дуже властиво для акуратної дівчинки" - встигла подумати вона, проходячи до своєї кімнати на другому поверсі. Просто вона не звикла приходити зі школи в такому незручному одязі, та ще і в теплу пору року. Хоча все одно в домі після переїзду панував цілковитий безлад. Повсюди валялися інструменти, стояли коробки з речами, що їм були дорогі як пам'ять. Все інше вирішили замовити тут.

Навіть у її кімнаті валялась якісь кабелі, проводка в стінах була розкрита - тут збиралися підключити комп'ютерний термінал, але все обладнання ще лежало упаковане в пінопласт на підлозі. Ліжко стояло нове, спати на ньому Ані ще не доводилось, бо вона з батьками тільки сьогодні зранку прилетіла сюди літаком Івано-Франківськ - Харків.
Аня всілася на ліжко і втупилась у вікно. Зовні відкривався мальовнича панорама, сонце світило ще по-літньому, але вона всього цього не помічала. "І хто тільки придумав ці кляті міграції з Заходу на Схід?" - з болем думала вона. Батько розповідав, що перша хвиля міграцій почалася ще коли він був зовсім маленьким, але не думав, що сам колись буде переїжджати. Аня ж і зараз не бачила в переїзді ніякого сенсу. Тут начебто й непогано, але все так по-іншому... Чому не можна було все залишити як раніше?

В перший учбовий день (цього року він випав на друге вересня, бо першого була неділя) повноцінних занять у них ще не було, але Аня вже мала загальне уявлення про школу. Вона була обладнана трохи краще за сільську школу, в якій Аня вчилася раніше, але була більш "класичного" типу - з чітким розкладом занять та формуванням класів, оцінками, сидячим режимом, тощо. Складалося враження, що сучасні технології дійшли сюди без проблем, а от педагогічні методики так і залишились незмінними з часів дідуся Леніна. Але ж не це було головне. "Що ж це за місто таке, що навіть голих шкіл немає? - все сердилася Аня. - Може колись я й повернуся на рідне Прикарпаття, але шкільні роки ж уже не повернути."
Побачивши нарешті, яка гарна погода на вулиці, Аня відчинила вікно, вдихнула свіже повітря й вирішила, що годі сумувати, після чого побігла на двір. Там у них був басейн, стояли шезлонги, хтось уже розстелив на них рушники, та так і не прибрав. Аня скупалася разок і вляглася на один із шезлонгів. Може комусь погода б здалася трохи прохолодною, але Аня була дівчинкою загартованою. З першого класу вона щозими хоч раз купалася в ополонці. Навіть мама наважилася на це тільки минулої зими й після цього довго дрижала та бідкалася, що вода дуже холодна. Аня на це відповідала "Зовсім і не холодна" і продовжала бігати голяком по льоду, кидаючи сніжки в інших дівчат та хлопців. Тепер всі вони так далеко...
З цими думками Аня почала засинати - втомленість після перельоту робила свою справу. Снилися їй ті часи, коли вона з братом та трьома сестрами ще жили разом на краю села. Хоч вона й не забувала при цьому, що їй уже 14 років і вона вже перейшла у восьмий клас, але була рада знову погратися з сестрами в садочку в давно позабуті дитячі ігри. Аня була наймолодшою в сім'ї, а Сашко - найстаршим, він навіть того часу з сестрами вже не грався, до нього постійно приходили друзі й вони разом довго сиділи перед терміналом, розв'язуючи якісь задачі. Ані все це було цікаво і їй не терпілося дізнатися про все це більше.
Потім Аня перенеслась у часи, коли залишилась з батьками одна. Сашко одружився та поїхав у Івано-Франківськ, зараз він уже має двох дітей. Потім Оля, коли закінчила школу, поїхала в Київ. Через два роки слідом за нею поїхала й Соня. Довше всіх з ними залишалась Марія - найстарша з сестер. Вона ніде не вчилася, в основному допомагала батькам у господарстві, але багато чим цікавилась, їздила на всякі конференції у Львові та в Києві. Але минулого літа Марія теж вийшла заміж і переїхала в сусіднє село. А цього літа вона вже народила дитину.
Аня прокинулась у своєму шезлонгу від різкого свисту й помітила, що сонце вже сідає. Вона оглянулась навколо, щоб визначити, звідки долинав свист. Погляд її впав на багатоповерхівку, що стояла поруч з їхнім будинком. В одному з вікон вона побачила хлопця приблизно її віку, він дивився прямо на неї. Трохи згодом, поруч із ним з'явився ще один хлопець. Перший простягнув руку, вказуючи другому прямо на Аню.
Аня почала оглядати своє оголене тіло, щоб подивитись чи все з нею все гаразд, але нічого незвичайного не помітила. Тоді вона встала з шезлонга, подивилась на нього, намагаючись знати там хоч щось незвичайне, але нічого не було. "Чого той хлопець свистів?" - все не могла зрозуміти Аня. Вона повернула голову й спробувала подивитись собі на спину. Потім знову перевела погляд на хлопців. Обидва широко посміхалися. Аня не переставала дивуватись: "Чого вони дивляться так?".
Зрештою, вона вирішила не звертати на них уваги й пішла в дім. Пройшовши в свою кімнату, вона почала шукати, чим зайнятися. На столику лежала клавиатура - вона була автономна й могла виконувати функції планшета. Але коли Аня спробувала щось зробити, то зрозуміла, що пристрій не бачить мережі. Можна було погратись у щось офлайнове, але Аня вже давно в такі ігри не грала. Як підключитись Аня не знала, тому, поклала клаву на місце. "Куди ж це батьки так надовго поїхали?" - все думала вона.
Не знайшовши чим зайнятись, Аня вирішила навести в кімнаті хоч якийсь порядок, але раптом із прочиненого вікна знову долинув якийсь свист. Аня підійшла до вікна й виглянула на вулицю. Біля хвіртки стояли ті самі хлопці, що визирали з вікна багатоповерхівки. Хвіртка була замкнута, тому підійти ближче до дому вони не могли. Вони все посміхались і дивились на Аню.
- Щось не так? - крикнула вона хлопцям.
Вони з якимось дивним виразом обличчя переглянулись. Нарешті, один із них тупуватим голосом попросив:
- Цицьками потруси.
- Що? - здивувалась Аня.
- Ну потруси цицьками. - повторив він, невиразно потрушуючи руками в районі грудей.
Аня невпевнено обхопила свої груди руками. Хлопці відразу ж зареготали. Вони сміялися ще десь з півхвилини. Аня опустила руки й остаточно переконалась, що ці хлопці хворі на голову. "Ви що тут робите? Ану геть!" - почула Аня з-за хвіртки голос свого батька. Хлопці миттю втекли. Батько відімкнув хвіртку своєю карткою й пішов через двір у дім. Аня побігла його зустрічати.
- Привіт, тату!
- Привіт. Що тут трапилось?
- Я не знаю. Спочатку вони дивились на мене з вікна багатоповерхівки, а потім прийшли до хвіртки, знов дивились, потім реготали.
- Ааа... - розуміюче протягнув батько. - Нічого страшного. Це східняки. Вони просто не звикли бачити дівчаток голими.
Трохи згодом додав:
- Ходімо на кухню, салат готувати. Ти ж, певно, увесь цей час тут голодна сидиш.
Вони пішли на кухню, батько поставив на стіл пакет з продуктами, вони почали діставати огірки, помідори, цибулю, стали все це мити, чистити та кришити в комбайні.
- Ледве дістав сирі овочі, - побідкався батько. - Виявляється, що в містах майже ніхто вже так не готує. Але ми люди прості, сільські, тому робитимемо так, як звикли.
- Ясно. А мама де?
- Вона в міграційному центрі затрималась. Їй як завжди щось там не подобається...
- Мені теж тут не подобається, - почала про своє Аня. - І чому ми сюди переїхали?
- Ну ти ж уже знаєш про ці міграції... - насправді Аня знала небагато, бо до цього не цікавилася темою. - Почалося все з того, що зі Сходу люди їхали в Росію, а на Схід - з Заходу. Так от, початково передбачалося, що таких хвиль буде набагато, але після того, як еміграційний убуток на Сході закінчився, за ним послідував чималий природній убуток. В той час як на менш урбанізованому Заході населення незважаючи на всі міграції тільки росло. І що тут залишалось робити? Тільки продовжувати ці хвилі. Але цього разу надавали перевагу багатодітним сім'ям, як наша.
- Яка ж у нас тепер багатодітна? Всі ж пороз'їхались...
- Так, але мама вважає, що це не має значення. Сім'я все одно є сім'я, хоч твої брати-сестри й живуть тепер у різних містах, ми ж не перестали від цього бути сім'єю...
Тут з коридору почулися звуки й з порогу долинув мамин голос:
- Ігоре, ти вдома?
- Ну от і мама прийшла - сказав батько й вийшов у передпокій.
Аня підійшла до двері, але виходити вслід за батьком не стала.
- Ну от, любий, мені все вдалося, - сказала мама. - Поки Аня живе з нами і вчиться в харківській школі, ми можемо жити тут спокійно.
- Так, але мені все одно здається, що ми надто шикарний будинок взяли.
- Не кажи так. - суворо сказала мама. - Дитині не можна переїжджати з великого будинку в маленький. До того ж, може хтось із наших захоче повернутися. Скажімо, Оля чи Соня когось собі знайде... Пам'ятаєш, як це було в нас?
Жінка наблизилася до чоловіка, подивилась йому в очі, поцілувала. Вік не позбавив батьків Ані чуттєвості. Батько поклав мамі руки на плечі й зсунув бретельки сукні вниз. Мама не стала опиратись і труснувши руками скинула сукню з себе. Як завжди, під сукнею в неї нічого не було. Мама почала розстібати батькові сорочку.
- Ну от, знов сорочку забруднив, що, важко роздягтися, коли приходиш?
- Вибач.
Аня відвернулась і почала накладати собі салат. От вона ніколи не забувала роздягтися, коли приходила додому. Наклавши тарілку й положивши на свій стілець рушник, дівчина сіла за стіл. Невдовзі, до неї приєдналися батьки, котрі за цей час також роздяглися. Коли всі поїли батько сказав:
- Аню... ми там у твоїй кімнаті з хлопцями почали вже термінал встановлювати. Вони хотіли встановити все самі, але я відмовився. Я звик усе робити сам, такі справи я нікому довіряю. Наша хакерська команда могла перейти дорогу комусь із тутешніх представників російської мафії - нащо зайвий раз ризикувати? Тож ходімо, закінчімо цю справу.
- Та чого ти все російською мафією лякаєш? - втрутилася мама - Про неї ж іще з початку 50-х нічого не чути.
- Так, але я не заспокоюся, доки не помре останній, хто міг мати до неї відношення...
Батько одягнув робочий халат і пішов з Анею нагору. Почали розпаковувати обладнання. Монітор був величезний, тому для того, щоб вмонтувати його в стіну, батькові знадобилася допомога Ані. Коли батько все закріпив і почав підключати кабелі, Аня почала прибирати кімнату. Поки вони разом приводили кімнату в належний вигляд, за вікном уже стемніло. Коли все було закінчено, Аня подякувала батькові й поцілувала його в щоку. Батько посміхнувся та пішов, переповнений приємними почуттями.
Аня залишилась одна й почала думати, що їй робити. Зрештою, вона вирішила подивитись перед сном якийсь фільм. Подивившись список, в який вона записувала цікаві на її погляд фільми, Аня вибрала чеський фільм "Ikony nepláčou". То був фільм про конфлікт натуристських рухів з релігійними в 40-х роках. Тоді здається і в Києві почалися сутички на цьому ґрунті... До речі, після перегляду багатьох чеських фільмів з українськими субтитрами вона вже непогано розуміла чеську мову. Але деякі нові слова все ще траплялися, тому субтитри Аня вимикати не стала.
Незважаючи на соціальний конфлікт, фільм був сповнений добротою і мудрістю. Аня не переставала захоплюватись тим, як легко люди з радикально різними поглядами знаходили спільну мову. Люди з обох сторін конфлікту були виставлені дуже розумними, і Аня просто не могла не імпонувати всім героям. Після перегляду вона навіть трохи пошкодувала, що не ходить до церкви.

***
Прокинувшись наступного ранку, Аня спочатку не могла зорієнтуватися. Про те, що вони переїхали вона згадала досить швидко, але до нової обстановки поки ніяк не могла звикнути. Не зовсім усвідомлюючи куди йде, Аня спустилася вниз і зайшла на кухню. Мама була вже там, стояла перед унікомбайном і щось готувала.
- Сніданок буде за п'ять хвилин. - сказала вона. - А поки можеш сходити в душ. Та й ти не забула, що в школу тепер треба одягатись?
Аня кивнула й пішла знову нагору. "Як же, забудеш тут... - думала вона, заходячи в душ. - Один вид із вікна чого вартий. Місто наче саме тобі каже, що голим тут не місце. І як такі завзяті натуристи, як мої батьки, могли погодитись на переїзд сюди?". Вимившись, Аня подивилась на себе в дзеркало й посміхнулась. Завдяки сучасним захисним покриттям, посмішка сяяла білизною. На її засмаглому обличчі це відзначалося дуже яскраво. Деякий час вона просто дивилась, потім почала розправляти своє чорне волосся, що ще не висохло після душу, щоб воно спадало на плечі, потім трохи розчесала їх. Ще раз оглянула себе. По всьому тілі блищали краплинки води. Згадавши про вчорашнє, вона помацала собі груди. "А що, справді гарненькі, - подумала вона. - Значить ті хлопці спеціально приходили, щоб подивитися на них..."
Намилувавшись собою, Аня вийшла з ванної. Спочатку вона все-таки пішла вниз і тільки на сходах згадала, що треба одягтися. На шляху до кімнати ж вона згадала, що щоб одягтися треба спочатку витертись, тому пішла назад у душ за рушником.
- Жах якийсь, як усе складно... - бурмотіла вона, обтираючись. Потім пішла до себе в кімнату.
- Так, що там одягати треба? - продовжала Аня, підходячи до пакету з одягом, що лежав у кутку і починаючи обирати що надіти. - Так... Колготки, спідниця, блузка... Ну от начебто і все.
Закінчивши одягатися, Аня пішла на кухню. Мама вже все приготувала й розклала, батько вже сидів за столом, одягнений у якийсь незвичайний костюм і вже з'їв більше половини. Аня стала шукати рушник, щоб постелити на стілець, але його ніде не було. Потім згадала, вона що вже одягнена і сіла так. Почала їсти. Коли батько закінчив їсти, він підвівся й сказав:
- Ну що ж, гарне в нас було життя, але треба вже колись і по-справжньому попрацювати.
Мама проводила його до дверей і повернулась на кухню.
- Ну давай швидше, вже вісім-десять, запізнишся! - поквапила вона Аню.
Аня швидко доїла, пішла до виходу і взула свої босоніжки. "Сумочку не забудь" - нагадала їй мама. Аня взяла на комоді сумочку й вийшла. Проминувши хвіртку, вона пішла вздовж вулиці до метро. Станція "Дружби Народів" була тут зовсім недалеко, школа ж її була біля станції "Академіка Павлова", треба було проїхати всього три станції. Дівчина вийшла на жваву вулицю Командарма Корка, пройшла трохи вздовж неї й спустилась у метро.
Ані вже доводилося їздити на метро в Києві, вона вважала цей вид транспорту дуже цікавим. Навіть шкодувала, що з розвитком міського повітряного транспорту розвиток метро практично припинили. Кажуть, що вже на початку 22-го століття викликати аеротаксі стане не важче, ніж викликати ліфт. У Києві вже зараз у нових багатоповерхівках на сходових майданчиках облаштовують стиковочні термінали для аеротаксі. Якщо справи дійсно підуть так, то метро неминуче доведеться закривати.
Хоч у вагоні було багато вільних місць, Аня зволіла стояти. Закінчивши думати про транспорт майбутнього, вона почала роздивлятись анімовану схему ліній на стені. Зверху від схеми вона побачила інформаційний блок, що запрошував відвідати виставку в історичному музеї на честь 100-річчя харківського метро. Ані стало цікаво й вона вирішила, що як-небудь відвідає цю виставку.
Не пройшло й п'яті хвилин, як за вікном вагона з'явилася станція "Академіка Павлова", Аня вийшла з поїзда й пішла на вулицю. Школа стояла десь у 100 метрах від виходу з метро. Батьки Ані спеціально вибрали саме цю школу, бо вона була одною з найновіших у Харкові. У школи була чимала прилегла територія з садом та спортмайданчиками.
Як і вчора, ввійшовши до школи Аня за звичкою хотіла роздягтися, навіть почала розстібати блузку, але вчасно отямилась. Першим уроком була алгебра. Коли Аня підійшла до кабінету, з нею одразу привіталася Даша. З нею Аня познайомилася ще вчора, вони вирішили сидіти за одною партою.
- Ну як, повторила алгебру? - запитала Даша.
- Навіщо? - здивувалась Аня.
- Ну як? У нас же в перші дні з кожного предмету контрольні, щоб перевірити, чи не забули ми за літо все, що проходили в попередніх класах.
- То й що? Я нічого не забула.
- Ну а якщо все-таки що-небудь забула?
- Я ніколи не забуваю. - знизала плечима Аня.
Продзвонив дзвоник і двері в кабінет автоматично відчинилися. Учні почали заходити. Усівшись за парту, Аня дістала з сумочки свою картку учня і закріпила на спеціальному місці на парті. В кабінет зайшов викладач, привітався з учнями, відрекомендувався й сказав, що сьогодні буде контрольна для перевірки знань з попередніх класів. Завдання відразу з'явилось у всіх на партах. Аня взяла в руки стилус-перо й почала все виконувати. Вона дійсно нічого забула, тому за 20 хвилин все було зроблено. Ретельно все перевіривши, Аня спробувала посидіти спокійно, та не змогла. Раз за разом вона починала нервово смикати ґудзики на блузці, розстібаючи їх і знов застібаючи. Коли вона, забувшись, розстібнула блузку до рівня грудей, учитель раптом сказав:
- Анна Васильченко хто в нас?
Почувши своє ім'я, Аня здригнулася, встала, намагаючись поправити блузку, але ледь навпаки не розстібнула її до кінця.
- Я - відповіла вона, опускаючи руки.
- Ти де раніше вчилася, можна узнати?
- Там, у себе, в селі Роздольному.
- Це де, в Криму?
- Ні, на Івано-Франківщині.
- Цікавишся математикою?
- Та не особливо...
- Однак же так швидко все зробила й жодної помилки! Давненько такого не бачив.
Тут Аня помітила, що він дивиться на розстебнутий верх блузки, з-під якої трохи виднілися груди.
- Жарко, чи що? - спитав учитель.
- Ні, не жарко. Просто незвично. - Аня почала застібати блузку назад.
Учитель здивувався, але виду не подав. "Ну все, сідай" - кинув він. Решту уроку Аня все не могла всидіти на місці, хоча тепер стримувалась від того, щоб смикати собі одяг. З заздрістю дивилася на Дашу, яка все щось писала - адже їй є чим зайнятися. Одного разу Даша пошепки спитала:
- Аню, скільки буде корінь із 360?
- Трохи менше дев'ятнадцяті - відповіла Аня, після чого нахилилась до Дашиної половини парти, щоб подивитись, звідки вона взяла цю цифру. Аня відразу помітила там помилку. Пошепки сказала:
- Отут у тебе неправильно. Мусить бути...
- Васильченко! - обірвав її гучний голос учителя. - Не підказуй!
- Вибачте. - Аня знову сіла прямо.
Час знову тягнувся для Ані довго й вона знов почала маятись від неробства. Коли нарешті продзвонив дзвоник, Аня зітхнула з полегшенням. Даша ж напроти прийнялася гнівно черкати стилусом по парті, перекреслюючи свої останні розрахунки.
- Щось я зовсім заплуталась! Ненавиджу алгебру! І як ти, Анька, в усьому цьому розбираєшся?
Аня знову знизала плечима:
- Знаю і все.
- А от я не можу так. Все з голови вилітає... - Продовжила сердитися Даша чи то на себе, чи то на школу.
Учні вже товпились у виходу з кабінету, на парті мигав зелений сигнал, який нагадував, що треба забрати картку учня. Аня поклала картку у сумочку й теж пішла до виходу.
Наступним уроком було плавання. Аня за звичкою одразу направилась до басейну, але згадала, що одягнена, тому вирішила йти вслід за Дашею. Так вони прийшли до жіночої роздягальні, де дівчата почали роздягатися. Аню трохи здивувало те, що дівчата й хлопці роздягаються окремо, але без задньої думки зняла з себе все й засунула в шафку. Інші дівчата вже почали одягати купальники, а Аня все стояла. До неї підійшла Даша:
- Чого ждеш? Одягай купальник.
- А в мене його немає.
- Як немає? Нам же вчора говорили, що сьогодні буде плавання і щоб ми принесли купальники.
- Я думала, що це для тих, хто захоче... - Аня й справді розгубилась. Вона бачила, що на київських пляжах десь половина людей купаються в купальниках, але сама ніколи так не купалась, в неї навіть нормального купальника не було. - А що таке?
- Ти що, так підеш, чи що?
- Ну так.
Даша не знала, що відповісти, до розмови долучилася третя дівчина:
- Ну так же не можна!
- Чому?
- Ну... Там же хлопці будуть, а ти голая!
- І що?
В кімнати піднявся галас. Всі почали щось пояснювати Ані.
- Вибачте, але я справді не розумію, що тут такого. - намагалася перекричати дівчат Аня, поклавши руку поміж оголених грудей.
Поступово дівчата затихали, одна з них сказала:
- Роби як знаєш. Але раджу тобі все ж таки чимось прикритись. Або не ходи взагалі сьогодні, нічого страшного не буде. Дівчат, пішли...
Дівчина вийшла, за нею почали виходити інші, мабуть сподіваючись, що Аня залишиться в роздягальні. Але Аня теж пішла. Даша поспішила за нею. Коли вони були вже коридорі, Даша тихенько спитала:
- А ти що, в попередній своїй школі в басейн голою ходила?
- Та я там усюди голою ходила, як і всі.
- Як??!! - мало не на весь коридор гукнула Даша. - Всюди голою?
- Ну так, а що? В теплу пору року навіть і не одягалась, виходячи з дому.
- А хлопці?
- А що хлопці? Хлопці теж.
- І ви разом там так учились?
- Ну звісно ж.
- Афігєть! - не витримала Даша.
Вони вийшли до басейну. Хлопці вже стояли там - поки дівчата сперечалися, вони вже всі вийшли. Одразу стало помітно їх розгублення, коли вони побачили Аню. Дехто ніяк не міг повірити своїм очам і раз за разом протирав їх. Хлопці почали шепотітися:
- Ти бачив?
- Так, одна з дівок гола.
- Що б це означало?
- Уявлення не маю... Здається, це одна з новеньких...
Продзвонив дзвоник, хлопці припинили шептатися, дівчата швиденько вишикувалися в лаву разом з хлопцями, і коли всі вже заспокоїлися, в зал увійшов викладач.
- Доброго дня, хлопці, дівчата, я буду вашим тренером з плавання, мене звати... - тут він побачив Аню і завмер. - Це що таке, чому ти без купальника? - спитав він, отямившись.
За Аню зараз же вступилася Даша:
- Вона забула, пробачте її.
Тренер все стояв, дивлячись на Аню, все щось обдумував, не знаючи що сказати або зробити. Мовчання затягувалось, тоді Аня вирішила висказатись сама:
- Я не знала, що купальник потрібен обов'язково. Я думала, що ті, хто звик купатися без нього, можуть прийти й так.
- Ти нудистка? - нарешті спитав тренер.
- Так. У нас вся школа нудистська була.
- З Києва приїхала?
- З Івано-Франківська... Точніше з области, - поправилась вона. - Село Роздольне.
- Ну гаразд, коли вже все одно всі тебе бачили, відстороняти тебе сьогодні не буду, але май на увазі, що тут все-таки не Франківськ. Всі мають бути в купальниках.
- Добре.
- Ну тоді почали.
На першому ж запливі виявилося, що Аня плаває швидше за всіх. Але вже через п'ять хвилин тренер уже почав шкодувати, що не відсторонив її. Хлопці просто скаженіли дивлячись на рухи голої дівчини, навіть сам тренер не міг стриматись, щоб не збуджуватись. "От село... - пробурмотів він, відвертаючись, - Понесло ж тебе таку сюди...". Якби Аня його почула, вона б із ним погодилась. Не хотіла вона сюди їхати, в селі їй було набагато краще. Коли тренер знову перевів погляд на басейн, то побачив, що ситуація зовсім вийшла з-під контролю.
- Хлопці, хлопці, ану припиніть крутитися біля неї! Інакше доведеться прибрати її геть звідси! - намагався він вгамувати розбушованих учнів.
Тепер уже здавалося, що Аня теж сказилася разом з усіма. З неймовірною спритністю вона вискочила за басейна і встала поруч із тренером. Він думав, що вона буде чекати, поки хлопці вгамуються. Та коли більшість підплила до краю басейну, вона розбіглась, пригнула в басейн, пролетівши прямо над хлопцями й поплила на протилежний бік басейну. Хлопці стрілою кинулися за нею. "Та, з нею хлопцям ніякий тренер не потрібен" - подумав викладач.
Наприкінці заняття тренеру вже ж таки вдалося привернути увагу спочатку дівчат у купальниках, потім до них приєдналася й Аня, а за нею неминуче послідували й хлопці. Зробили декілька вправ, на цьому все й закінчилося.
Коли всі пішли в душ, Даша, знімаючи купальник, просто не могла втриматися від повторного питання до Ані:
- Ти що, правда в себе там ходила в школу голою?
- Та що ж я, брешу по-твоєму? Не хочеш - не вір. А ти що, ніколи навіть і не чула про таке?
- Я й уявити не могла!
- А я от чула, що такі школи і в Києві є, а от у вас чомусь немає...
- Ну це просто...
Даша завжди відчувала себе трохи ніяково, коли треба було знімати купальник в душі, але тепер повна відсутність бентеження в Ані придавала їй упевненості. Закінчивши митися, Даша все-таки як завжди закуталася в свій рушник. А Аня тим часом просто пішла до виходу, не задумуючись пройшла через роздягальню і вже на виході в коридор її зупинив оклик Даші. Аня зрозуміла, що зараз знов доведеться одягатися й від цього на душі відразу стало сумно. Зітхнувши, вона повернулася в роздягальню.
- Ну ти вашє́, - від здивування в Даші знову прорізався східний діалект. - Бачу ти не брешеш, що всюди голою ходила.
- Авжеж не брешу! Знала б ти, як мені не хочеться нічого на себе натягати... Ох, мені ж навіть витертись нема чим.
- Хочеш, бери мій рушник.
- Дякую. Так, на чому я зупинилась... - продовжила Аня, обтираючись. - Отже, не хочу я одягатись. Ох, якби тільки була в Харкові хоч якась нудистська школа, я б обов'язково пішла саме туди. Але ж нема ніякої! Це просто жах для мене, скажу я тобі.
- Ну ти даєш. У вас що, все село було таке?
- Ну, дорослі звичайно ходять одягненими... Але ж дітям це навіщо? Ну, взимку шубу надягаємо чи ще щось... Але ж це не надовго, а от цілими днями так ходити я просто не в силах. Моє тіло хоче свободи, дихати хоче... - Аня зітхнула, одягаючи блузку.
Даша не знала, що й сказати на все це. Одягнувши спідницю, Аня знов заговорила:
- Може хоч колготки не одягати, як думаєш? А то завжди як у місто збирємось, кажуть, щоб колготки вдягала, а навіщо - незрозуміло.
- Ну не знаю. Спідниця в тебе наче не дуже коротка, тож, думаю, коли не хочеш, можеш і не одягати нічого під неї.
Аня з полегшенням засунула колготки в сумочку. Даша тим часом теж уже одяглася й вони вийшли. Йдучи по коридору вони зустрілися з хлопцями, які жваво обговорювали дівчину-нудистку. Ані чомусь здалося, що вони її осуджують, тому сказала:
- Ну хлопці, ну вибачте, я ж просто не знала...
- Та чого тут вибачатись? Ти була найгарніша! - відповів один із хлопців.
- А чого тоді на мене всі так накинулись?
- Та не слухай їх, вони просто не звикли.
- Не слухаю. Але більше так не буду.
- Ти не ображайся. Ми просто надто рідко таке бачимо, тому й не можемо себе контролювати...
- Ох, дивний ви народ, східняки...
- Та чого ти всіх підряд східняками обзиваєш? Я сам зі Львова приїхав. Щоправда, мені тоді п'ять років було... Але частенько їжджу туди до родичів...
- А в Києві був?
- Так, але там усе по-іншому... - туманно відповів хлопець.
Вони вже прийшли до кабінету української мови і встали разом з усіма перед дверима.
- До речі, мене звати Павло, а ти Аня, так?
- Так.
- Дуже приємно... Так, що спитати хотів... Ти дійсно в своєму селі в школу голою ходила? Про таке навіть я не чув.
- Так, це правда. Але в містах це не особливо афішують, не знаю чому. Так що, коли не живеш на заході постійно, міг і не почути.
- Так що, у Львові виходить теж такі школи є?
- Думаю, є. Це ж узагалі почалося в західних країнах, Польщі там, Чехії... В Києві теж, але там все складніше вийшло, ну ти, напевно, і так знаєш...
- Та... І чого ми там не залишились?
- І не кажи. Я теж у шоці. Так от узяли раптом і сказали, що переїжджаємо в Харків. А з якого переляку - так і не пояснили. Просто не знаю, що мені тепер робити.
Павло не помітив, що Аня при цих словах уже була готова заплакати й невимушено продовжив:
- А що не так? Не хочеш одягатися?
- Не хочу! - несподівано різко крикнула Аня й розлючено розчахнула на собі блузку, відкриваючи груди. На її очах заблищали сльози.
- Та заспокойся ти... - нерішуче почав Павло, приголомшений її реакцією.
Трохи повагавшись, він поклав руку Ані на плече, намагаючись заспокоїти; Даша теж кинулась до неї. Аня поклала голову Даші на плече й розридалася. Всі інші теж прийнялися заспокоювати дівчину. В цій метушні ніхто й не помітив, як продзвонив дзвоник.
- Що тут відбувається? - почули вони голос учительки, що підійшла до кабінету. Побачивши, в якому Аня вигляді, вона додала:
- Її хотіли зґвалтувати?
- Ні, це вона сама! - хором відповіли хлопці.
- Вона одягатись не любить, - додав один з хлопців.
Вчителька була молода, років трохи більше двадцяти, з гарним обличчям і світлим волоссям. Вона підійшла до Ані, схилилася над нею й ласкаво спитала:
- Що сталося? Вони правду кажуть?
Аня підняла голову, відсторонилася від Даші, деяк сама встала на ноги й відповіла:
- Вибачте. Я просто дійсно не можу так більше... Ох, якби моя воля, я б дійсно все з себе поскидала. Але розумію, що не можна. Стримую себе як можу... от тільки не завжди виходить. - говорила вона, ковтаючи грудки в горлі й починаючи застібати назад блузку.
Коли Аня закінчила говорити, до вчительки підійшла Даша й почала щось їй розповідати на вухо. Вчителька деякий час кивала, потім, коли Даша закінчила, наблизилась до Ані. Сказала:
- Ну не плач, Анечко. Ти дійсно так хочеш роздягтися?
Мова при цих словах в Ані чомусь віднялася, але в очах запалився теплий вогник надії. Вона закивала.
- Ну добре. - відповіла вчителька - Ходімо в кабінет, там за партою можеш роздягтися. Згода?
Аня знов закивала, після чого сказала:
- Дуже дякую вам... Навіть і не знаю, що сказати... Ви не уявляєте, як це важливо для мене...
- Ходімо.
Двері в кабінет вже давно відчинилися, поки вчителька розбиралась з Анею в коридорі більшість учнів уже розсілися по місцях. Аня з Дашею як звичайно сіли за третю парту посередині, але цього разу перед тим як сісти Аня прийнялась роздягатися. Швидким рухом розстібнула й зняла блузку, повісила на спинку стільця. Потім зняла спідницю, постелила на стілець і сіла на неї. Один з хлопців, дивлячись на все це, не витримав і присвиснув.
- Люди, у дівчини проблема, - звернулась до учнів учителька. - Поставтеся, будь ласка, до цього з розумінням.
Аня сиділа за партою заплакана, але щаслива. На урок задали написати твір на традиційну тему: "Як я провів літо". Особливу увагу вчителька сказали приділити стилю. Аня почала писати про те, що робила в селі, про поїздки в Одесу, Івано-Франківськ, Київ і Львів. У Даші ж схоже знов були якісь там труднощі, схоже просто не знала, що писати, але цього разу вона не наважувалася звертатися по допомогу.
Цей урок тягнувся для Ані не так повільно, як алгебра, тут вона могла писати скільки завгодно. Дзвоник застав її коли вона закінчувала описувати львівську поїздку. "Ух, не розрахувала час. Шкода. Що ж, доведеться на цьому й закінчити" - думала Аня. Але здається, у Даші справи були ще гірше. Останні декілька хвилин вона думала про що б написати, а після дзвоника почала швидко підводити твір хоч до якогось кінця.
Аня встала, взяла з парти картку учня, звичним рухом підхопила сумочку, поклала туди картку. Зібралася вже іти до виходу, як її знов зупинила Даша.
- Аню! Ти нічого не забула?
Аню знову немов током пробило. "Знов одягатися..." - тільки й думала вона. Даша тим часом продовжувала:
- Ну ти ж така розумна дівчина, все ти знаєш, все пам'ятаєш, а про одяг увесь час забуваєш!
Дійсно, її пам'ять уперто відторгала будь-які спогади про одяг як страшний сон. В деяких інших ситуаціях Аня вже звикла одягатися; але ходити одягненою в школі було для неї настільки неприродньо, що вона й думати про це не хотіла. Також Аня помітила, що мимоволі Дашин голос почав викликати в неї неприязнь як передвісник поганих новин. Зрозумівши це, вона відразу розсердилася на себе, почала різко одягатися.
- Може саме тому про одяг і забуваю, тому що все інше пам'ятаю... - мрачно сказала Аня.
Даша чомусь подумала, що Аня сердиться на неї, тому теж надулась і вирішила більше не нагадувати Ані про одяг.
Коли всі вийшли в коридор, можна було сказати, що хрещення відбулося. Тепер в усій школі тільки лінивий не знав, що Аня - нудистка. Може вона й не була тут єдиною, хто раніше вчилися в нудистській школі, але всі інші вважали за краще мовчати.
Наступним уроком була фізика, кабінет був відкритий, всі зайшли туди й розсілися. Викладач знову виявився чоловіком. Аня вже переборола хвилинну слабкість, тому не стала просити, щоб він дозволив сидіти на уроці голою. Але перед уроком до нього все ж підійшла Даша й щось йому тихенько говорила. Учитель же відповів голосно:
- Ти що, збожеволіла?
- Але ж на уроці української... - далі слів Даші знов не було чути.
- Ні, це неприпустимо. Вона ж відволікатиме всіх, а особливо мене!
Тут і Даша зрозуміла, що з чоловіками про таке краще й не говорити, тому повернулася на своє місце.
- Нащо? - спитала в неї Аня. - Хто тебе просив?
- Та мені просто жалко тебе стало... Вибач.
З цього предмету теж задали контрольну. Коли Аня вже все закінчила, то помітила, що Даша й тут намагається схалтурити: дістала з сумочки комунікатор, поклала на коліна й щось там увесь час підглядає. Але ніяк не могла втримати його там: колготки в неї були надто ковзкі, а комунікатор був завеликий для маленьких Дашиних колін і все норовив упасти.
- Зніми ти ці колготки, - пошепки пожартувала Аня.
Даша здригнулась і гаджет, сковзнувши, впав на підлогу.
- Ну Смирнова, ну ти як завжди. - сказав учитель, підходячи. - Давай сюди.
Довелося віддати комунікатор.
- Завтра в штанях прийду, - буркнула Даша. Схоже, тепер уже в неї з'явився привід сердитись на Аню.
До кінця уроку Аня знову маялась неробством. Після дзвоника по настрою Даші стало помітно, що без підказок їй удалося зробити небагато. Аня встала, взяла картку й пішла до виходу. Даша тим часом розбиралась із учителем щодо телефону. Коли Аня вийшла в коридор, до неї підійшла ще одна дівчина з їхнього класу.
- Ну ти, Анька, найшла з ким дружити. З цією дурою просто вже й знатися ніхто не хоче, от вона й чіпляється до новеньких.
- Ну, головне, щоб людина була добра, - відповіла Аня, знизуючи плечима. - А розум і тим більше краса - то вже не так важливо.
- А ти знаєш, що вона...
- Не знаю і знати не хочу. - обірвала її Аня.
Однокласниця знизала плечима й відійшла від Ані пліткувати з іншими дівчатами.
На наступному уроці - історії також писали контрольну про розпад СРСР. Даша тут показала себе краще, ніж на технічних предметах. Після контрольної вчителька встигла ще трохи розповісти про початок незалежної України, на тому урок і закінчився. Далі почалися факультативні заняття. Аня вирішила сходити на лекції з політології та лінгвістики.

***
Здавалося, що життя налагоджується. Хоч Ані й не подобалося подовгу бути одягненою, вона заспокоювала себе, що з часом усе ж таки звикне. Але сталося навпаки: неприємні відчуття з часом тільки росли. В п'ятницю це стало просто нестерпним, тому Аня знов попросила вчительку української мови дозволити роздягтися в неї на уроці. Вона дозволила. Роздягшись, Аня помітила на плечах та в районі пояса ледь помітні червоні висипи.
- Як мене цей одяг дістав. - сказала вона Даші, показуючи на собі на плечі, а потім і на талію. - Диви, що тут у мене.
- Здається, в тебе алергія.
- Схоже на те.
На цьому уроці Аня відчувала себе набагато краще, ніж на інших, навіть визвалася відповідати до дошки. Трохи повагавшись, вчителька дозволила й це. Хлопці були просто в захваті. Хоч вони вже не раз її бачили голою, але цього разу все було зовсім по-іншому. Їх просто приголомшувало, як дівчина може не помічати, що вона зовсім гола. Вона була навіть веселіше, ніж звичайно, посміхалась, радувалась життю, в той час як зазвичай ходила похмурою. Багато хто відзначив, що в неї гарне засмагле тіло, без жодних світлих смуг, а значить вона справжня нудистка.
Вчителька, Ольга Миколаївна, теж не могла не могла не помічати, які разючі зміни відбуваються з дівчиною, досить їй тільки роздягтися. Вона вирішила, що завжди буде дозволяти їй роздягатися, коли вона захоче. Навіть якщо її звільнять за це, щастя учениці дорожче. І взагалі цій дівчині явно не місце серед кам'яних джунглів, їй би на природу, в безкрайні степи рідної країни, які людям уже майже вдалося перетворити на райські кущі, де ніхто вже не соромиться своєї наготи.
А також Ольга твердо вирішила, що коли наступного разу поїде в Крим, то обов'язково хоч раз скупається там голою. Вони звикла ставитись до нудистів за принципом "Нехай купаються як хочуть, але нудизм - це не моє", але після знайомства з Анею, щось у її голові перевернулось.
Закінчивши відповідати, Аня сіла на місце. Їй вже позабулося все неприємне, що сталося з нею за цей тиждень. Коли продзвонив дзвоник, Аня пішла до виходу роздягненою. Даша, як і обіцяла собі, не стала її зупиняти. Втім, Аня невдовзі повернулась і почала одягатись. Але перед тим, як надягти блузку, перевірила ще раз свої плечі. Червоних слідів там уже не було. Решта уроків пройшла як звичайно. Ані вже було не так важко, але все одно неприємно.
Прийшовши цього дня додому, Аня почала скаржитись батькам, що їй незручно в одязі, все болить, свербить, а сьогодні ще й якісь червоні плямочки виступали. Батько також запідозрив, що в неї алергія.
- Та не може бути, - дивувалася мама. - В неї ж блузка з чистої бавовни. Ну, якби я взяла її в місті, то могла б іще подумати, що це підробка, але в нашому селі все завжди було справжнє.
В суботу мама відвела Аню до лікаря, він зробив якийсь там аналіз і сказав, що алергічна реакція відсутня. Аня навіть не змогла толком описати, якими були ці плямочки. Мама вже почала підозрювати, що вона прикидається.
- Може це в неї від нервів? У вас нічого останнім часом не траплялось?
- Так, після переїзду вона дійсно дуже переживає, хоче повернутися... Раніше вона ходила в нудистську школу, там ніяких проблем не було.
Лікар помітно здивувався. Він почав бурмотіти собі під ніс, щоб не почула мама, але Аня стояла ближче, тому дещо розчула:
- Як же дістала ця анархія в країні. Коять люди, що хочуть, а мені тут...
Тільки от вона не зрозуміла, чи його слова відносились до нудистської школи, чи до того, що вони так несподівано переїхали.
Лікар дав їм адресу якогось інституту дерматології й сказав, що сам він нічим більше допомогти не може. Більше нікуди йти Аня не захотіла, хотілося їй тільки прийти якнайшвидше додому й роздягтися.
Але коли вона прийшла додому та пообідала, то зрозуміла, що за такої гарної погоди залишатися вдома їй зовсім не хочеться. Скупавшись декілька разів у басейні, вона стала радитись з батьками, куди б іще піти. Позаяк одягатися Аня все одно не хотіла, то вибір був невеликий і вони вирішили всі разом сходити на Журавлівське водосховище.
В дорогу все ж таки треба було щось одягти, тому Аня разом з мамою пішли в коридор і почали ритися в шафі. Аня вибрала собі літню сукню, всю розписану червоними та жовтими квіточками. Щоправда, сукня була вже трохи малуватою для Ані - раніше вона була їй до колін, а тепер не доходила й до середини стегна. Незважаючи на все це, Аня була змушена визнати, що в такому одязі вона не відчуває сильних незручностей і спитала в мами, чи можна їй і в школу надівати щось подібне. Мама відповіла, що це якось неофіційно, але якщо їй зовсім нестерпно в звичайному шкільному одязі, то мабуть можна. Але Аня вже й сама зрозуміла, що це не дуже добра ідея.
Мама теж одягла темну літню сукню, батько надів футболку та шорти, і коли всі були в зборі, вони взяли сумку з рушниками і вирушили. Проїхали на метро одну станцію до "Героїв праці", потім на монотрамі до "Соснового бору", перейшли через дорогу й тут уже було видно водосховище. Вони пішли на найближчий пляж. Тут водосховище утворювало невелику затоку. "Ну, принаймні з водоймами тут усе гаразд, - думала Аня, - а не як у Львові."
Незважаючи на сонце, температура повітря була нижче середньої, тому народу на пляжі було не дуже багато. Серед них було декілька сімей з дітьми. Згадуючи про те, що казав батько про народжуваність на Сході, Аня спробувала прикинути, скільки з них приїхало з Заходу. Та поки Аня дивилась на відпочивальників, в неї все зростало враження, що щось тут не так. Трохи згодом вона зрозуміла, що її непокоїло - абсолютно всі були в купальниках.
Суміш образи й злості наповнило Аню. Їй хотілося заплакати і лиш одна думка її заспокоювала: "Як же добре, що ми не взяли ніяких купальників, не вистачало ще й тут у цьому ганчір'ї плавати". Розлютившись, вона різко зняла сукню й кинула в пісок, ледь стримуючись, щоб не розтоптати її. Щоб хоч якось заспокоїти себе, вона скинула босоніжки й відразу побігла до води. Плюхнувшись з головою в воду й виринувши, Аня дала волю сльозам. "Хто ці люди - східняки? Чому їм так суттєво, щоб я одягалась? Що я їм такого зробила?" Відповідей не було.
Коли Аня виплила на середину затоки, їй і справді стало трохи полегше. Хоча дихала вона все ще переривчато, засохлі сльози на щоках не змивалися навіть водою. Обернувшись, Аня побачила, що мама, вже так само гола, як і сама Аня, залазить у воду, спочатку повільно, але згодом вона все-таки відштовхнулася ногами й поплила. Здається, мама помітила, що з дочкою діється щось неладне.
- Аню! - кричала вона.
Аня розвернулась і поплила назустріч. Але оскільки дихання в неї ще не вирівнялось, вона в поспіху зробила невірний рух, ковтнула води й закашлялась.
- Аня, Анечко, що сталося? - допитувалась мати. - Чого ти плачеш?
Аня не знайшлася, що сказати й лише кинулася обіймати матір, притулившись грудьми до грудей та дригаючи в воді ногами, щоб не потонути.
- Ой, як же сердечко в тебе б'ється... - зауважила мама. - Ну нічого, нічого. Все добре. Все буде добре, чуєш?
Помовчавши секунд із п'ять, Аня відповіла:
- Так, мамо. Мені вже краще, дякую.
- Хочеш, попливемо на той берег?
- Давай.
Аня вже трохи стомилась триматися на плаву без допомоги рук. Хоч вона й була дуже витривалою, але плач забрав у неї всі сили. Відпустивши маму, вона повільно поплила до дальнього берегу. Поволі сум почав відпускати Аню, поступаючись місцем звичайній стомленості. Коли Аня нарешті доплила до берегу, то знесилено повалилася на пісок, втупившись очима в небо. Коли мама також вийшла на берег, вона підійшла й присіла поруч з дочкою.
- Не можу, - сказала Аня. - Не можу я більше жити на цьому клятому Сході, де нагота не вважається нормальною. - сформулювала вона нарешті причину своїх сліз.
Мама погладила Аню по голові.
- Ну заспокойся, сонечко. Не так вже й погано тут ставляться до наготи. От ми тут голі - і ніхто нічого проти не має. Не плач. Все владнається. Коли-небудь схід стане таким ж, як і захід. А колись і захід був таким, як наразі схід, ти ж знаєш, навіть гірше був. Дякувати Богу, що ми живемо в такий чудовий час.
Ані вже стало трохи легше й вона трохи піднялася, спираючись на лікоть.
- Хочеш, пройдемося тут по парку, от побачиш, що люди тут не такі погані.
- Ага, - відповіла Аня з полегшенням, - тільки от відмиюсь...
Аня знов полізла в воду. Мама послідувала за нею й допомогла дочці відтерти спину від піску, що налипнув на неї. Коли піску на спині вже не залишилось, Аня вже в піднесеному настрої вийшла з води й побігла вглиб пляжу. Мама ледве її наздогнала. Вибігши на середину Аня зупинилась і оглянулась навколо. Тут теж окрім її з мамою не було жодної людини без купальника, але тепер це її не лякало. Подивившись ще трохи на природу, Аня пішла вдовж берегу, мама рушила за нею.
- Розумію, важко бути першопрохідцями, - подала голос мама, - але хтось це має бути. Хтось мусить бути першим, щоб схід забув нарешті ці старі забубони. Невже це так важко для тебе?
- Ні, ходити тут голою не важко... Та я будь-де буду голою ходити, мені тільки волю дай. А от ходити в школу одягненою мені просто нестерпно. От скажи, невже не можна було почекати два роки, поки я закінчу школу?
- Ми просто боялися, що після школи ти поїдеш від нас. А в зв'язку з тяжкою демографічною ситуацією на Сході, зовсім без дітей нам би переїхати не вдалося.
Деякий час вони йшли мовчки. Потім мама знов заговорила:
- Вибач, Аню. Ми не хотіли, щоб усе так вийшло. Ми просто не знали, що це для тебе так важливо.
- І що мені тепер робити? - Аня знову була готова заплакати.
- Ох, не знаю, сонечко, не знаю... Якби не ці міграційники, я б запропонувала кинути школу, але тут люди дійсно надто старомодні, вони просто не можуть уявити, що дитина може не ходити в школу. Не знаю...
Вони вже дійшли до кінця пляжу. Тут було декілька невеликих спортмайданчиків, на яких гралися люди, попереду була дорога, за дорогою - ліс. Аня направилась до лісу. Їй захотілось хоч на деякий час сховатись від усіх цих міських проблем. Мама не стала заперечувати і вони разом увійшли в ліс.
Тут Ані й справді стало спокійніше. Але стомленість все не проходила. Декілька разів дівчина спиралась на дерева й відпочивала. Невдовзі вони вийшли на галявину, тут стояв столик із лавками. Ані захотілось сісти, підійшла до лавки й нерішуче застигла.
- Не сідай, тут брудно. - озвалася ззаду мама.
Тоді Аня забралась на лавку колінами та сперлася ліктями на столик. Колись вона думала, що деякі діти носять трусики тільки для того, щоб можна було сідати де завгодно. Тільки потім почала підозрювати, що причини набагато глибше, але не могла зрозуміти, в чому вони полягають. Та й узагалі не дуже цим цікавилась, тоді в неї були питання поважливіше. Тепер же це питання стало головним.
- Ох, мамо, мамо... Чому так? Чому ці люди так на це реагують?
Мама тим часом теж підійшла до лавки, поставила не неї одну ногу й сперлася руками на коліно. Поміркувавши трохи, вона відповіла:
- Здається, така вже в України доля, що вона завжди буде поділена на Захід і Схід. Хоч багато вже пройшло часу, хоч уже й люди на Сході живуть не ті, що раніше, незважаючи на все це, тут іще панують старі цінності, згідно з якими не можна показувати й дивитись на оці от місця.
- Ну чому навіть дивитись? Ну раз не хочуть - нехай і не показують ці місця; але чому я повинна страждати, натягувати на себе якесь шмаття, щоб вони от на це не дивились? Це їм огидно, чи що? Я щось не помітила, щоб це було так.
- Так, для хлопців це навіть дуже приємно.
- То в чому ж справа?
- Не знаю, як тобі пояснити, доню... Це... треба відчувати. Я думаю, ти скоро сама все зрозумієш... Люди взагалі звикли бояться того, чого вони хочуть.
- Вони бояться, що можуть не втриматись і зґвалтувати мене? - здогадалася Аня.
- Ну, вони все-таки не зовсім дикі... Але це, мабуть, найкраще пояснення.
- Страшно вже якось тут жити.
- Ну, насправді боятися вже нема чого. Люди тут уже виховані, кидатись не стануть, їм просто треба звикнути. Коли я була маленькою, Захід теж тільки звикав до цього. Були навіть і провокації, і невеликі інциденти за участю нудистів, не такі, як у Києві, але все ж таки були. І от тепер я наче повернулася в дитинство. Люди вже не кидаються, не кричать, не хапають, але ще не звикли, дуже дивуються, тощо... Я теж в дитинстві полюбляла ходити голою, як і ти, але не знала, що тобі стане так нестерпно ходити одягненою. Якби знала, то мабуть частіше б тебе одягала, щоб ти все-таки звикла, позаяк у житті є багато ситуацій, коли треба довго бути одягненою...
Розмова заходила в не дуже приємне русло, тому Аня вирішила змінити тему:
- До речі як там тато? Хвилюватись не буде?
- Нічого, я його попередила.
- Ну добре. Тоді побіжімо до кінця лісу, а там і повернемось.
Відповісти мама нічого не встигла, Аня вже скочила з лавки й побігла. Часами мамі здавалося, що Аня вже зовсім доросла, але іноді вона поводилася як зовсім маленька дитина. Зітхнувши, мама побігла за Анею, дивуючись, як дівчинка може так швидко бігти по лісу. "Нічого, - заспокоювала себе жінка - Невелика пробіжка мені не зашкодить". Вони швидко вибігли з лісу і їм відкрилася основна частина водосховища.
- Ух ти! - захоплено вигукнула Аня. Це вже була не та невелика затока, водосховище було навіть ширше за затоки Дніпра, в яких вона купалася в Києві.
Дівчину неможливо було втримати. Вона побігла на пляж, що був зліва. Він був дуже великий, а народу було ще менше, ніж на попередньому, люди збиралися невеликими групами. До найближчої групи було більше 20 метрів, тож мабуть ніхто й не помітив, як на пляж прибігла гола дівчина. Ані стало цікаво, як швидко вона зможе переплисти на той берег. Вже у самої води її окликнула мама:
- Аню, стривай! - і підбігши ближче сказала вже спокійніше: - Ну ти просто як ураган.
- Я туди хочу сплавати, можна?
- Ну добре, пливи, а я збігаю за татом.
Аня забігла в воду й поплила. Не на всю швидкість, щоб економити сили. Але під середину запливу вона все ж таки стомилась і стала плисти повільніше. Їй уже почало подобатися в Харкові. Мати таке гарне водосховище неподалік від дому - раніше Аня про таке й не мріяла, краще може бути тільки на морі.
Вибравшись на протилежний берег, Аня підійшла до найближчого дерева та сперлась на нього, щоб відпочити. Давненько вже вона так не стомлювалась. Аня й сама вже не розуміла, чого вона так розхвилювалася. Боялася, що її примусять одягти купальник? Так у них же все одно нічого з собою не було, хоча була ймовірність, що батьки все ж потайки прихопили їх. Ще вона могла злякатися, що інші люди виженуть їх із пляжу. Зараз усі ці страхи вже здавалися дурними, але свою справу вони зробили - виснажили дівчину майже до повного знесилля.
Перепочивши, Аня поплила назад. Тепер вона про швидкість вже зовсім не думала, думала тільки про те, щоб доплисти взагалі. Багато разів переверталася на спину й відпочивала. Коли вона в черговий раз подивилась на берег, то помітила двох людей, що засмагали без купальників. То, здається, уже її батьки прийшли. Підпливши через декілька хвилин ближче, Аня побачила, що це дійсно вони. Цікаво, вони встигли роздягтися поки Аня лежала не спині, чи так і прийшли? Коли дівчина вибралася на берег, в неї вже зовсім не залишилося сил. Вона відразу повалилась на рушник, що його батьки вже розклали для неї.
- Ну як? - спитала мама.
- Як бачите, не встигла до вашого повернення, - стомлено відповіла Аня й зараз же заснула.
Снилося їй, що вона голенька бігає по пустелі з безліччю оазисів. Вона сміялася, бігала, стрибала по тих оазисах, плавала в озерах, потім бігла від одного оазису до іншого. Назустріч дув ласкавий теплий вітер, краплі води на шкірі не давали їй перегрітися під палючим сонцем.
Добігши до чергового оазису й випливши на середину озера, вона раптом відчула, що одягнена. Стала швидко плисти до берегу, але озеро стало набагато більше, ніж раніше. Вона намагалася звільнитися від одягу в воді, але нічого з цього не виходило. Час, поки вона добиралася до берегу здавався для Ані вічністю. Коли вона нарешті вилізла на берег, відразу ж прийнялася знімати з себе сірі брудні ганчірки. Але хоч би скільки вона їх знімала, вона все одно лишалася одягненою. У відчаї вона вже рвала на собі це невідомо звідки виникле шмаття, відкидала його куди подалі, але нічого не допомагало.
Здригнувшись уві сні, Аня смикнула рушник, на якому лежала й опинилася на піску. Зрозумівши, де вона, Аня спробувала протерти очі, але пісок на пальцях боляче різнув по лівому оці. Тоді вона розплющила праве й сіла назад на рушник. Їй уже не вперше снився такий кошмар. В ніч із четверга на п'ятницю їй теж приснилося, що вона прийшла додому зі школи й ніяк не може роздягтися. Їй було приємно прокинутися в ліжку голою, але вона швидко зрозуміла, що зараз їй знову доведеться одягатись і бути в школі одягненою цілий день. Того дня вона відтягувала одягання скільки могла - сказала мамі, що одягнеться тільки перед виходом.
"Добре, що хоч зараз одягатись не треба" - думала Аня, прямуючи до води, щоб промити ліве око від піску. Їй здавалося, що тепер під час купання вона завжди буде боятися, що раптом опиниться одягненою. Але коли вона промила очі й поплила від берегу, кошмар уже почав забуватись. Аня чітко відчувала, що вона гола, і знала, що в реальності нічого з цим статися не може.
Стомленість все не проходила, тому далеко плавати Аня не стала, але коли знов лягла засмагати заснути теж не змогла. "Ну нічого, - думала дівчина. - От завтра прийду, накупаюся всмак."
Але наступного дня погода стала похмурою. Мама хотіла піти в сауну, але Аня наполягла, щоб на водосховище теж сходили. Тоді вирішили в сауну сходити ввечері, а день провести на водосховищі. Так і зробили. Народу на пляжі було зовсім мало. Низькі хмари закривали небо і в будь-який момент міг піти дощ.
Мама купатися ніяк не хотіла. Аня тим часом купалась, бігала по пляжу й знову купалась. Всіх звала теж купатись, мама все відповідала "холодно ж", а от батько одного разу погодився.
- Ну от, навіть тато вже пішов! А ти все як маленька!
- Це я маленька? - грайливо спитала мати, підбираючись до Ані. - Як упіймаю, так узнаєш, хто тут маленька!
- Не впіймаєш.
- От дожену і впіймаю!
- Не доженеш. - дражнилась Аня, заходячи все глибше в воду.
Тут мама дійсно несподівано різко забігла в воду, Аня швидко розвернулась і поплила. Мама вже ледь не схопила її за ногу, але наздогнати дівчину дійсно не змогла. Сьогодні до Ані вже повернулися всі сили й вона легко випереджувала своїх батьків за швидкістю плавання. Кинувши марні спроби наздогнати дочку, мама вернулась на берег. Батько весь цей час посміхався. Він був задоволений, що в нинішній час діти майже в усьому випереджують батьків. Його тішила думка, що він вирощує перше по-справжньому щасливе покоління.
Аня тим часом вирішила знов сплавати на той берег водосховища, щоб порівняти зі вчорашнім днем. Вийшло дійсно набагато швидше й вона навіть не дуже стомилась. Поплила назад. Десь на півдорозі почав накрапати дощик. Коли Аня підплила до берегу, дощ уже став заливним.
Батьки вже одяглися, зібрали речі й нетерпляче чекали на Аню. Коли вона вийшла з води, батько простягнув їй сукню. Аня відмовилась, сказавши, що в дощ вона точно одягатись не буде й піде так. Батько не став сперечатись, і вони пішли. Лиш на зупинці монотрама Аня погодилась одягти сукню. Хоч тут і був навіс, але й сама Аня і її сукня були мокрі наскрізь. Від мокрої тканини, що обліпила тіло, Ані відразу стало неприємно й вона вже подумала, щоб зняти сукню назад. Все одно на зупинці окрім них стояла тільки якась жіночка років тридцяти - вона скоріше за все бачила, що Аня прийшла на зупинку голою й поставилася до цього спокійно.
- Ні, мені так незручно, можна я зніму?
- Ну чого ти знов починаєш? Он трамвай уже їде.
- Та я б і в трамі голою постояла. Чого в цьому страшного?
Монотрам уже під'їхав і мама не стала відповідати. Вони всі зайшли в вагон. По дорозі вони вирішили далі їхати в сауну. Батько подивився на комунікаторі й виявив, що біля метро "Студентська" якраз є комплекс "Празькі бані". Він посміхнувся й сказав, що в бані з такою назвою можна не хвилюватися щодо відсутності купальників. Монотрам завернув на вулицю Академіка Павлова, що значило, що на метро можна не пересідати, трамвай довезе до "Студентської" й так. Тим часом Ані було все більш і більш огидно стояти в мокрій сукні, і вона, сама того не бажаючи, почала смикати її в різних місцях.
- Ну потерпи трошечки, ще п'ять хвилин і доїдемо. - заспокоювала дівчину мама.
Але Аня знов і знов уявляла, що знімає з себе цю мокру сукню. Ну чому, чому вона не може зняти її просто зараз? Що тоді буде? Ці дорослі як завжди занадто стурбовані тим, що подумають про них навколишні. "Мало того, що притягли мене на цей Схід, так ще й знущаються!" - розсердилась Аня, раптом схопила сукню за поділ і швидко підняла до грудей. Але так само раптово передумала й зупинилась. Пасажири в трамваї почали повертати до неї голови. Батьки теж розгублено подивилися на Аню. Вона відпустила сукню й та впала назад. Першим поривом матері було насварити дівчину, але вона стрималась і сказала тільки:
- Яка ж ти нетерпляча.
- Ну що я вдію, коли вона вся так липне і взагалі...
До розмови долучилася тітка, що сиділа біля них:
- Що ж ти робиш, а? Дівчина має бути скромною.
- Як ти вашє в такому платті без трусів ходиш? - додала її сусідка. - Я свого часу собі такого не дозволяла.
Аня тільки вибачилась перед усіма, після цього їй чомусь відразу стало легше. Тут монотрам якраз доїхав до їхньої зупинки. Іти тут було недалеко, пробігши трохи під дощем, вони опинилися в теплому приміщенні "Празьких бань". Аня відразу зняла сукню й прийнялася вичавлювати її. Виходило не дуже. Ох, якби було де її обсушити. Коли батьки теж роздяглися, вони засунули одяг в шафку, а собі залишили рушники.
В загальному відділенні більшість були або в плавках, або куталися в рушники чи простирадла. Навіть Анині батьки навіщось обернулися рушниками; Ані пропонувати не стали, схоже розуміли, що вона й так уже натерпілася. На щастя ніхто не був проти. Аня, як завжди й бувало останнім часом, коли їй удавалося роздягтися, повеселішала. Та коли настав час збиратися додому, Ані знов стало дуже сумно. Сукня її звісно ж не висохла ще від дощу, але її вже займали інші думки: "Ще тільки сьогодні ввечері вдасться побути голою, а потім знов доведеться одягатися в школу... Коли ж це скінчиться? Я не витримаю так цілих два роки."

***
Голова сім'ї, Ігор Васильченко, сидів у вітальні на кріслі й читав новини на екрані терміналу, час від часу вибираючи на клавіатурі цікаві для себе теми. Схоже, що з усієї сім'ї, що розкидало тепер по всій Україні, він був єдиним, хто ще трохи соромився своєї наготи й постійно шукав нагоди одягтися. Зараз такої нагоди не було, хоча поки дружини немає поруч, можна було б і надіти щось, але вона могла повернутись у будь-який момент.
Почувши рип дверей, Ігор повернув голову. Але то не була дружина. То була дочка. Вона теж ніколи не одягалася вдома й не мала на то аніякісінького бажання. Батко мимвоволі усміхнувся. Поки дівчинка тихенько підходила до батька, він устиг згадати часи, коли навколо нього крутилося всі п'ятеро. Тепер вона одна лишилась, остання. Останнє світло, остання радість. Що буде, коли вона теж поїде? Покине його самого з дружиною, хоч і гаряче коханою, але вже немолодою?.. То буде кінець.
- Тату - вивів Ігоря з забуття голос дівчини. Тільки тепер він помітив, що його дочка мало не плаче. - Скажи... Якщо в самому Харкові немає голих шкіл, то може в якихось довколишніх селах є? Я буду їздити туди, мені не важко... Я будь-що стерплю...
Батько лише похитав головою.
- Ні, доню. На Сході таких шкіл немає ані в містах, ані в селах. Пам'ятаю, коли читав у новинах, що в Києві на Вирлиці відкрили нудистську школу, то вони пишались тим, що це єдина така школа в усій лівобережній Україні.
- А... це коли було? - в Ані все ще залишалась надія.
- Десь два роки тому. Сумніваюсь, що зараз що-небудь змінилось. Я стежу за темою. З того часу на території, яку можна вважати лівобережжям, відкрилось тільки дві нудистські школи в Криму: одна в Береговому, що біля Феодосії, ще одна десь біля Ялти, не пам'ятаю де саме.
Аня заплющила очі, у відчаї намагаючись знайти хоч якийсь вихід із ситуації. Видихнувши, вона сказала:
- Тоді з мене досить. Я поїду в Київ. Я впевнена, що Соня з Олею мене зрозуміють.
Отак і здійснюються найглибші людські страхи. Ігор зітхнув і почав разом із дочкою напружено думати, що робити. Може колись він і розкаже Ані, що в свій час у восьмому класі він теж кинув школу та втік з Одеси на захід... Смутні тоді були часи. Станься це трохи раніше - його б десь обов'язково схопили міліціонери й випровадили б або назад в Одесу, або в дитячий будинок. А так Ігорю вдалося влаштуватись без жодних проблем. Тоді якраз ішла чергова хвиля міграцій, багато будинків стояло покинутими, їх ніхто й даром брати не хотів. Місцева спільнота погодилася віддати прийшлому хлопцю один з будинків аби тільки він не розвалився.
Так Ігор і прижився в селі як свій. Старики часто називали його "вуйко Федір" за аналогією з якимось старим радянським мультфільмом. Тоді він був дуже радий, що тепер дітей, що втекли з дому ніхто не переслідує. Можна було спокійно засвоювати будь-який сільський фах - тим більше, що в нові часи і в селі можна робити багато цікавого. Хіба для цього потрібно чекати, коли тобі виповниться 18 років? То був час відродження села в самому широкому сенсі, тому додаткова пара робочих рук ніколи не була зайвою. А Ігор ще й непогано знався на новітніх технологіях, тому був хлопцем видним. В 19 він уже одружився, переїхав у новий будинок і зажив, як кажуть у казках, довго і щасливо.
Але сьогодні Ігорю вперше довелося трохи посумувати за старими порядками. Він чув, що у великих країнах, таких як США і Росія, для того, щоб піти від батьків треба отримувати якийсь там знак самостійності. Але в Україні, як завжди, все було трохи простіше. До 8-річної дитини ще могли придертися, а от до 14-річної - ні в якому разі. До того ж, якби Ані було потрібно, вона б давно вже такий знак отримала. Про її самостійність свідчить хоча б те, що цього літа вона одна їздила на конференцію у Львів замість Марії, що не змогла поїхати через вагітність. Аня навіть непогано виступила там з доповіддю.
Отже, піти з дому дівчина справді може. Хоча вона скоріше за все і школу кидати не збирається. Поїде в Київ, піде там у нудистську школу, жити буде з Олею та Сонею, хоча їм там і так тісно вдвох в однокімнатній квартирі. Але як-небудь приживуться. Таким чином, ніяких можливостей примусити 14-річну дочку відмовитися від своїх намірів у батька не було. Лишалося тільки спробувати дати їй те, чого вона хоче. З ноткою останньої надії в голосі він сказав:
- Треба поговорити з директором.

***
Але в понеділок Аня проспала. Батько теж забув, що вони сьогодні мали піти до директора, тому вирішили піти у вівторок. Сьогодні ж Аня вирішила спробувати сходити один раз у літній сукні. Нічого особливого того дня не сталося, лиш один раз якийсь хлопець смикнув Аню за сукню, але побачивши, що вона без трусиків, злякався та втік. Ані взагалі того дня було не так уже й незручно, до неї вже почала повертатися надія, що з часом вона звикне ходити в школу одягненою. Але наступного ранку вона вирішила все ж таки піти з батьком до директора. Одяглася з цієї нагоди як звичайно, навіть колготки вдягла. Вони вийшли завчасно й прийшли до школи за півгодини до початку занять.
Коли вони ввійшли до кабінету, директор сидів перед екраном, щось там читав і курив електронну сигару.
- Доброго ранку. - привітався Ігор.
- Доброго ранку. Нічого, що я курю?
- Мені нічого, але ж який приклад ви подаєте дітям?
- Та облиште, в цій школі ніхто з дітей навіть і не думає курити. Тож давайте не будемо кидатись порожніми звинуваченнями й перейдемо до справ. Отже, що вас привело до мене?
Ігор ніяково почав:
- Розумієте... У моєї дочки дуже чутлива шкіра й вона не може довго ходити в звичайному шкільному одязі... От ми й прийшли порадитись, як би вона могла одягатись, щоб не відчувати незручностей.
Випустивши черговий струмінь диму, директор спокійно сказав:
- Краще б одразу сказали, що вона хоче ходити голою.
Ігор вражено дивився на директора.
- Так, я все знаю. І не треба соромитись, ви не перші приходите до мене з таким питанням. Але в інших випадках ситуація була не так критична, тому все вдавалося вирішити іншим шляхом. А тут навіть я не знаю, що робити. Перший раз бачу, щоб дівчина мала таку відразу до одягу.
- Та я й сам не знав, що вона настільки звикла до наготи... Каже, що якщо проблему не вдасться вирішити, вона поїде з Харкова. Може ви все-таки можете хоч щось порадити?
Директор занервував, але зовнішньо це ніяк не відбилося. Він лише затягнувся ще раз і повільно видихнув. Потім набрав на клавіатурі прізвище Васильченко і почав знову читати про Аню все, що йому належало знати, як директору школи. І щодалі читав, то більше розумів, що справи його погані. Якщо Аня поїде, то місто йому це не пробачить. А якщо вона буде ходити в школу голою... Такий поворот подій фактично ставив його в глухий кут. Його повністю влаштовував статус-кво, коли вчителі самі розбиралися з проблемами дівчини.
Директор все сидів і думав. Одна половина його голови була зайнята тим, як вирішити проблему, а друга все нарікала на долю. "Чому всі проблеми дістаються саме моїй школі? Я розумний, талановитий керівник, але такої кількості настільки проблемних учнів ще нікому в цьому місті не діставалося. А на мене потім всі шишки сиплються..." В останній момент директору здалося, що все-таки можна якось відговорити дівчину, залякати, дати врешті-решт їй волю, щоб вона таки почала звикати до одягу. А ні - значить його школі призначено стати першою школою з необов'язковим одягом.
- Анно? - офіційно звернувся він до дівчини.
- Так?
- Гадаю, що є можливість дозволити тобі відвідувати школу голою. Все залежить тільки від тебе.
- Слухаю.
- Я можу звернутися до закордонного досвіду. В деяких штатах Америки розроблялися програми наготи в школі. Одна із шкіл люб'язно погодилася поділитись своїм досвідом у цій галузі. Можу вам стисло пояснити суть. Особа, що бере участь у програмі повинна бути голою увесь час, як у школі, так і поза нею. Як розумієте, в наші часи це відстежити не важко. Хоча, тут треба зважити на те, що програма розроблялася для значно теплішого клімату, але десь до листопада, я думаю, правило можна залишити в силі, а там подивимось.
- Це не проблема, - подала голос Аня. -  Я і взимку нерідко голою ходила. Якось звикну.
- Он як? Ну тим краще, хоча, якщо застудишся, чи ще щось, май на увазі, що взимку на вулиці одягатися можна. Так, що там у нас далі? Також вона повинна користуватися роздягальнею, душем та туалетом для протилежної статі.
При цих словах Ігор почервонів і випалив:
- А чи не краще скористатися українським досвідом?
- Пане Васильченко, ви ж розумієте, що ситуації, коли всі ходять однаково голі й коли одна дівчина ходить голою серед одягнених учнів - зовсім різні. Для другого випадку в України поки що досвіду немає. Отже, рішення за вами.
Ігор ще багато про що хотів спитати. Хоча б про те, чому обрана саме американська програма, невже ніде в Європі такого не робилося? Але ініціативу перехопила Аня:
- Я згодна.
Директор випустив струмінь диму й рівним голосом сказав:
- Тоді роздягайся і віддай усе батьку.
Директор надіявся, що в останню мить дівчина злякається, але вона впевнено розстібнула блузку, відкривши груди, скинула спідницю, переступила через неї, віддала блузку зі спідницею батьку. Розстібнула сандалі, зняла їх, після чого почала знімати колготки, коли закінчила, теж простягнула батькові. Невпевнено подивилась на сандалі.
- Взуття залиш, воно ще знадобиться на вулиці.
Аня знов сковзнула ніжками в сандалі. Директор вийшов з-за столу й посміхнувся Ігорю.
- Ну, далі ми розберемось самі, можете йти. До побачення.
Але Ігорю ця картина не сподобалась: одягнений у діловий костюм директор і 14-річна гола дівчина стоять поруч... "Ну, доню, - думав батько, - сподіваюсь, ти знаєш, що робиш. Виховувати тебе мені вже запізно".
- До побачення. - сказав Ігор і вийшов.
Директор помовчав деякий час, потім сказав:
- Ходімо.
І вони пішли по шкільних коридорах. Аня вирішила все ж таки спитати в директора:
- А точно можна ходити по Харкову голою? А то я навіть у Львові такого не бачила.
- Деякий час назад було не можна. Але зараз у міста інші проблеми. Як утім і в усіх інших міст.
Аня розуміюче кивнула. З приходом постіндустріальної епохи, потрібність у містах класичного типу все далі й далі відходила у минуле.
- Якщо будуть проблеми, - продовжив директор, - пошлися на постанову міськради від травня 73-го.
Сьогодні клас алгебри відкрився раніше, ніж у звичайні дні. Учні розсідаалися по місцях гучно, не припиняючи перемовлятися між собою.
- Увага! - крикнув директор.
Всі разом замовчали. Хлопці здивовано переводили погляд то на директора, то на голу Аню. Дехто вже почав догадуватись, у чому справа.
- В класі всі вже, мабуть, знають, що Аня не любить одягатись, - почав директор. - Наша школа, в моїй особі, за особистим проханням учениці вирішила провести експеримент, дозволивши їй відвідувати заняття голою.
Далі директор почав розказувати суть програми. Коли закінчив, запитав:
- Питання є?
Питань не було, і директор пішов. Викладач не був у захваті, що на уроці буде сидіти гола дівчина, але сперечатись із директором не став. На цьому занятті проходили нову тему: "Синус и косинус суми аргументів". Коли він роз'яснив учням тему, привів декілька прикладів, став викликати до дошки. Аня тягнула руку, але два рази він викликав інших. Перший учень заплутався відразу ж. Довелося пояснювати ще раз. Але розв'язати приклад так і не зумів. "Ну гаразд, сідай, може якось потім зрозумієш".
- Ну що, може хтось усе ж таки зрозумів? - звернувся він до класу.
Було видно, що багато хто хитає головами, особливо дівчата. Аня знов тягнула руку. Учитель викликав до дошки ще одного хлопця. Він виявився розумнішим за першого, але на третьому прикладі запнувся й він.
- Ну я розумію, все це важко зрозуміти з першого разу, тому не засмучуйтесь. Сідай. Ну що, може ще хтось хоче спробувати? Васильченко, тільки ти? Ну давай. Ні-ні-ні, не вставай! Краще з місця відповідатимеш. Зараз я підключу...
В Ані на парті з'явився зміст дошки.
- Готово. Зворотій зв'язок. Пиши на парті, і все буде з'являтися на дошці.
Аня сіла за парту й надулась. Хоч їй і дозволили ходити голою, але все одно сприймають як якусь другосортну. Приклади були для неї неважкими, вона розв'язала їх за декілька хвилин. Але настрій від того, що їй не дали нормально відповісти у дошки, порядно зіпсувався.
- Ну що ж, ти, як завжди, показуєш мастер-клас, - похвалив Аню вчитель. - Я б і сам не зробив би краще.
Аня лише пробурмотіла щось незрозуміле, склала руки на груді й опустила голову, немов її щойно не похвалили, а несправедливо облаяли. Хоча рішення вчителя примусити її таким оригінальним чином відповідати "з місця" вона й справді сприймала як зневагу.
Решту уроку вони практикувались, учитель знов щось пояснював учням, котрі ніяк не могли зрозуміти тему. Іноді на парті з'являлися нові завдання, Аня їх швидко виконувала. Під кінець уроку Аня остаточно забула свою образу на вчителя, і замість неї прийшла радість. Адже вона нарешті звільнилася від одягу, що мучив її цілий тиждень. "Нічого, - подумала Аня, вже вибачивши вчителя. - Колись вони звикнуть і не будуть більше робити таких дурниць." Вона зібрала картку, стилус і рушник собі в сумочку й пішла разом з класом до виходу.
Коли Аня вийшла, їй за руку тут же взялася Даша:
- Аню... Ти не боїшся так ходити?
- Ні.
- А я от ду-у-уже за тебе боюся... Тримайся за мене, добре?
- Ну, якщо тобі так спокійніше...
Коли вони вийшли в коридор, звідусюди почали чутися здивовані "Вау!". Всі розмови миттєво переключилися на нове явище. До розмов підключилися хлопці й дівчата з Аниного класу, стали роз'яснювати всім ситуацію. Аня з Дашею пройшли мимо Павла, що розмовляв з якимось хлопцем і казав йому: "Ми її в образу не дамо, майте на увазі..."
Коли Аня з Дашею уже підходили до роздягальні, їх окликнув якийсь хлопець. Дівчата обернулись. Хлопець посміхався.
- Ви чули, що сказав директор? Нехай Аня йде до нас!
- Хам, - затьмарилася Даша. - Тоді і я піду.
- Не треба, - заперечила Аня.
- Ідіть обидві! - знов крикнув хлопець. - Нам тут веселіше буде.
- Може поговорити з директором? - злякалася Даша. - Може він дозволить...
Але Аня вже впевнено крокувала до хлопця. Даша кинулася за нею. І вони втрьох - Аня, Даша й той хлопець - увійшли до чоловічої роздягальні. Хлопців тут поки було небагато - схоже, всі інші затримались у коридорі, відволікшись на розмови. Ані треба було тільки зняти босоніжки й покласти сумочку в шафку. Хлопець, що привів дівчат зняв сорочку й звернувся до Даші:
- А ти що? Ти теж роздягайся.
- Ні, я тут тільки за Анею, вона залишить речі й я піду до дівчат.
- Ну ні, так нечесно, - сказав він, ідучи до входу в роздягальню, щоб перекрити дівчатам дорогу. - Коли вже прийшла, то роздягайся. А поки не перевдягнешся - нікуди не підеш. І Аня теж. Зрозуміло кажу?
Дашу охопив жах. Вона у відчаї окинула очами кімнату, сподіваючись знайти допомогу, але всім було байдуже. "Ходімо, - прошепотіла Даша Ані - Нічого він нам не зробить, а ні - так покличемо допомогу, скажемо, що ґвалтують." - І повела Аню до виходу.
- Ну ні, ні, ми так не домовлялись! - сповістив хлопець, що вже стояв у проході й перегороджував шлях. - Давайте по-хорошому і без дурниць.
- Пішов геть, урод! - закричала Даша, намагаючись протиснутись у вузький прохід, що загороджував хлопець. - Зараз як дам!
І Даша почала молотити хлопця по плечах, а він тільки посміхався. Варто сказати на його користь, що сам він дівчину не бив.
- Це що таке? - почувся з коридору голос. То виявився Павло. - Ти що тут, дівчаток ображаєш? А? З тобой розмовляю! - він сильно вдарив хлопця кулаком в спину й той полетів у кімнату.
- Ти чьо? - крикнув хлопець, обертаючись до Павла.
- Ще раз когось із них торкнешся - дістанеш, поняв?
- Ну... поняв. - хлопець опустив голову.
- Ідіть, дівчата.
Даша з Анею пішли. Даша, проходячи повз образника, прошипіла: "Псих ненормальний".
Незважаючи на всі затримки, коли продзвонив дзвоник, всі вже вийшли до басейну. Викладач пройшовся вздовж лави учнів, коло Ані зупинився.
- Так... - почав він.
- Цього разу вона на забула. - Даша знову встала на захист Ані. - Їй директор дозволив.
- Я знаю. Директор усіх повідомив. Нічого особливого за цей час не трапилось? Її не ображали?
- Хлопець... отой, - указала Даша, висунувшись трохи з лави. - Він не хотів нас випускати з роздягальні... Ох, якби не Павло...
Викладач підійшов до хлопця, що ображав дівчат.
- Так... Кондратенко. - задумливо сказав він, дивлячись щось на своєму планшеті. - До директора напрошуєшся... Дві догани вже за тиждень отримав... ось тобі третя.
- Михайло Петрович... - почав Кондратенко.
- Я мушу повідомити. В рамках експерименту, що проводиться в нашій школі, - він кивнув у бік Ані, - будь-яке замовчування злочинне.
Тренер вийшов на середину і звернувся вже до всіх:
- Запам'ятайте - це вам не жарти. Вона погодилась на експеримент. Але це не означає, що тепер з нею можна робити все, що завгодно. Ви тепер навіть торкатись до неї не маєте права без її згоди! Будуть скарги - відправитесь до директора. А щось серйоніше зробите - всі будете нести відповідальність аж до кримінальної. Все ясно?
- Ясно, - сказав хор учнів.
- Питання можна? - підняв руку один з хлопців.
- Так, слухаю.
- А дивитися хоч можна?
- Так. Дивитися - скільки завгодно.
Серед хлопців піднявся збуджений гул.
- Так, ну все! Приступаймо до занять!
Цього разу хлопці вже не були такими неконтрольованими. Здається, вступна лекція подіяла на них витверезно. Заняття пройшло в звичайному режимі, ніби тепер уже ніхто й не помічав дівчину без купальника. Здається, хлопці вже зрозуміли, що ще встигнуть як слід на неї надивитись. І краще тут без фокусів, оскільки якщо з нею щось станеться, то вони може вже ніколи більше не побачать такої дивовижної дівчини.
Коли заняття скінчилося, Аня, як і було наказано директором, направилася в душ для хлопців. Хлопці, з одного боку були раді, що з ними буде дівчина, а з іншого - соромились при ній знімати плавки. Дехто мився прямо не знимаючи їх, але більшість хлопців усе ж знайшли в собі сили не бентежитись під її поглядом.
Аня, хоч і не раз уже бачила голих хлопців, цього разу навіть не змогла сховати свого інтересу до їхніх інтимних місць. Вона дивилася те, що хлопці ховають під плавками неначе в перший раз. Чомусь здавалося, що зараз усе по-іншому, не так, як раніше. А може й не було ніякої різниці, просто в неї почала просинатися жіночість.
Аня силою примусила себе відвернутись і почала намилюватись, ніжно погладжуючи промежину. Вона достеменно знала, чого хотіла вже невідомо скільки часу. Вона хотіла стати матір'ю.
Ніколи Аня не забуде, що вона відчувала, коли її сестра Марія привезла до них додому свою дитинку. То було цього літа, перед самим від'їздом. Вона просто не могла намилуватися, як молода мати, так само гола, як і її немовля, годувала дитину груддю. Аня була просто закохана в кожну рису цієї картини, у кожен вигин тіла матері й малюка - то був хлопчик. Дивлячись на крихітку, Аня просто не могла стриматись:
- А можна я теж його погодую?
- В тебе ж молока немає.
- Ну дай хоч потримаю! - тремтячим голосом все просила вона, сподіваючись, що дитина все-таки присмокчеться до її груді.
- Тс-с-с-с! Тихіше!
- Ну дай, ну дай, ну будь ласка, - вже тихіше благала Аня.
Марія була вимушена здатися. Обережно звільнивши сосок від дитячих вуст, вона передала малюка Ані, що вже нахилилась, щоб прийняти його. Хлопчик розплющив очі, здивовано глянув спочатку на свою мати, потім на Аню. Аня тремтячими руками взяла його, пригорнула до своїх грудей й почала гойдати на руках, погладжувати й казати пестливі слова. Коли малюк знайшов у неї сосок і почав смоктати, радості Ані не було кінця.
Вона була на сьомому небі від щастя. Отямившись, вона тільки й могла, що дивитися на Марію з німим питанням: "Може віддаси його мені, а собі ще народиш?" Вголос же Аня звісно нічого не казала, бо розуміла, що вона не зможе замінити дитині матір, але одного погляду було достатньо. Марія теж не очікувала такої реакції, тому дивилася на сестру трохи розгублено. Втім, згодом труснула головою, змахуючи ману, встала й схилилася над дитиною:
- Ну чого ти там смокчеш, нема ж нічого...
Коли Марії нарешті вдалося відірвати дитя від Аниної груді, у Ані на очі навернулися сльози. Вона знала, що вже через кілька днів буде в далекому Харкові, майже за тисячу кілометрів від рідного села та Марії з її дитиною.
- Приїжджай до нас, - шепотіла вона. - Хоч би де ми були, приїжджай...
- Так, так, обов'язково... - намагалася заспокоїти сестру Марія.
Вони ще довго сиділи, потім Марія поїхала до себе, а відчуття світлого суму все не покидало Аню. Ночами вона не могла заснути, згадуючи про дитину й намагаючись зрозуміти, чому вони мають їхати звідси. Думала вона також і про те, коли вже вона зможе спокійно народжувати сама. Вона чула, що в 14 років уже в принципі можна, але краще все-таки уточнити. Ще думала, де буде шукати майбутній дитині батька. В селі це не було великою проблемою, а в місті хоч і багацько людей, але ж ніхто нікого не знає, все менш прозоро й узагалі незрозуміло, як заводити знайомства.
Приїхавши сюди, Аня зрозуміла, що проблема навіть ширше: знайомства міські мешканці заводили пачками, але дітей мати ніхто не хотів. Вона все думала: чому так? Ну, хлопців у дечому ще можна зрозуміти, але дівчата... Чому місцеві дівчата геть чисто позбавлені цього почуття материнської любові? Може саме тому, що ховаються під одягом? Тому що всі хочусь закритись, забути й не нагадувати - ні собі, ні іншим - про своє справжнє призначення?
Отямившись від думок, Аня помітила, що хлопці вже покинули душову й вона залишилась тут одна. Здається, скоро вже буде дзвоник. Вимкнувши воду, вона побігла навіть не витираючись до кабінету, де мав бути наступний урок. Даша здивовано втупилась у неї. Вона все не могла звикнути, що Аня ходить голою, а зараз вона була ще й мокра.
- Що ж ти навіть не витерлась?
- Ой, вибач, задумалась і подумала, що вже запізнюся. Ну нічого, на уроці висохну... Не хвилюйся, я бачу теплоізоляція тут навіть краще, ніж була в нас, тож не застуджуся.
Коли вони ввійшли до класу, виявилося, що Аня в поспіху ще й забула свою сумочку, тому довелося просити вчительку, щоб активувала Анин термінал уручну. Аня повернулася на своє місце й уже хотіла сісти, але відчувши під оголеними сідницями холодний пластик, підхопилася.
- Тобі рушник нужен? - відгукнулась Даша.
- Так... Дякую. Що б я без тебе робила...
Але згадавши, що зараз урок української мови, Аня дозволила собі поправити Дашу:
- Не нужен, а потрібен.
- Та я знаю, просто звичка...
Тим часом Ольга Миколаївна вже розпочала урок:
- Ну, хто в нас буде відповідати?
Аня підняла руку.
- Знову Васильченко. Ну ти ж нещодавно відповідала. Мені ж треба й інших опитати.
Тоді Аня осміліла й відповіла на це:
- А можна тоді я буду розказувати класу тему? Яка там наступна буде?
- А ти що ж, усе знаєш?
- Ну так. Я вже давно звикла читати підручники щонайменше на рік уперед, ну ще додаткові цікаві матеріали...
Запала тиша. Молода вчителька думала. З таким їй ще ніколи не доводилось стикатись. Аня знов заговорила:
- Ольго Миколаївно, ви вже так багато для мене зробили, що я навіть не знаю, як вам за все це віддячити. Але прошу таки, зробити ще одну ласку.
- Цікаво, а навіщо тобі взагалі вчитися, коли ти й так усе знаєш?
- Ну, розумієте, у нас на Заході до школи ходять переважно не для того, щоб отримувати знання. Нас цьому як навчили в першому класі, а мене й до нього, так ми переважно самі вчимось новому, нам просто задають напрямок. А в школу ми ходимо, щоб було куди ці знання застосовувати. Порозв'язувати там різні задачі, придумувати що ще цікавого можна зробити, користуючись нашими знаннями. Роз'яснити якусь тему дітям, котрі все ж таки не вивчили її самі, от зараз і маємо таку ситуацію. Можна?
Ольга Миколаївна навіть забула про опитування учнів. Сказала:
- Ну давай. Ось планшет, на ньому теми, - їй стало цікаво, як Аня зможе провести урок.
Аня підійшла і взяла планшет. Інші учні з цікавістю дивились за нею.
- Так... - прочитала Аня. - "Одиниці мови: основні звуки мовлення, значущі частини"... А! Ну я ж нещодавно ходила на лекцію з лінгвістики, там ми розбирали фонеми... Хоча тут трохи не про те... Але я все одно розкажу.
Далі вона почала розказувати. Всі були захоплені її виступом.
- Так цікаво! - захоплено сказала Ольга Миколаївна. - І чому західні школи не поділяться своїми методиками?
- Ну, насправді в школі нам такого не розказують. Я ж кажу - це я все сама читаю там, ходжу на лекції... А то в школі теми проходяться так повільно, що коли не заглядати вперед і не заглиблюватись, то просто збожеволіти можна...
- А там ти теж у дев'ятикласовій школі вчилась? А то в нас тут напроти бідкаються, що ми надто швидко все проходимо, даємо маленьким дітям надто важкий матеріал, вони не встигають його засвоювати...
- У нас на заході всі вже школи не більше дев'яти класів, ніхто не бідкається... Я вважаю, що вчитися довше - тільки гірше вийде.
- Ну, ти ж у нас геній, тому мабуть і здається, що ми вчимося повільно.
- Ну... - опустила очі Аня. - На заході я не одна така. Хоча я справді стараюся бути якнайкращою.
- Ну гаразд, давайте повернемось до нашої української мови.
- Давайте, - погодилася Аня й продовжила розказувати.
Коли вона закінчила розказувати тему, треба було ще зробити вправи, тому Аня повернулася за парту. Наприкінці уроку Ольга Миколаївна запитала:
- Ну як, вам сподобалось, як розповідала Аня?
Один із хлопців відповів:
- Дуже сподобалось. Але якщо голою, то можете й ви викладати. Тоді ми ваші уроки до кінця життя не забудемо.
- Ну добре. Я подумаю над цим.
Продзвонив дзвоник. Аня швидко побігла до роздягальні басейну, щоб дістати свою сумочку. Даша була проти, але Аня просто побігла й ніхто не міг її наздогнати. Коли вона підходила до роздягальні, їй у коридорі зустрівся хлопець.
- Гей, ти що тут робиш?
- Я нудистка, тому мене примусили роздягатися в хлопців. Я там забула сумочку, можна пройти?
Хлопець невизначено повів головою й Аня пройшла. Хлопців її поява ввергла в цілковитий ступор. Аня швидко забрала сумочку й вийшла. Добре, що хлопці були так шоковані, а то невідомо, що б іще було.
На наступному уроці, фізиці, Аня теж визвалася відповідати до дошки. Учитель, хоч і не був вдоволений її виглядом, заперечувати не став. Коли Аня закінчила відповідати й учитель велів їй сідати, вона спитала:
- Наступна ж тема про термоядерний синтез? Можна я й про нього теж розповім?
І не чекаючи дозволу, почала писати на дошці якісь формули та малювати схеми. Учитель тупо дивився на все це. Потім Аня почала розповідати те, що мав розповідати вчитель.
Те ж повторилося й на уроці історії. Хоча тут, закінчивши відповідати, Аня зізналася, що раніше історією не цікавилась. Але в перший тиждень у Харкові дуже багато читала, щоб зрозуміти процеси, що відбувалися в країні останнє століття, міграції там, тощо. Тут учителька її зупинила, сказавши, що про міграції тема буде пізніше. Тоді Аня почала розказувати про перше десятиліття нинішнього століття: Кучму, Помаранчеву революцію, Ющенка та Януковича. Виходило не так гарно, як на інших предметах, вчителька час від часу додавала своє, але Аня швидко підхоплювала тему й далі розказувала сама. Таким чином вона вже ставала відомою в школі не тільки як нудистка. Коли настав час писати завдання, Аня пішла на своє місце, а вчителька здивовано відзначила:
- Одягненою була така тиха дівчина була, а як роздяглася - просто розцвіла!
Коли почалися факультативні заняття, її клас розійшовся по різних кабінетах. Коли Аня прийшла на свою лінгвістику, то не встигла сісти, як якийсь хлопець встав, перегородивши їй дорогу й вигукнув:
- Ух ти! Ти та сама дівчина-нудистка? Мені розказували, а я не вірив...
- Ну так.
- А можна тебе сфоткати? - запитав він, дістаючи комунікатор.
- Ну давай.
- Ух, як круто, - з захопленням казав він, роблячи знімки. - А можеш розвернутися? І ноги поширше розстав. Во, клас!.. А тепер нахилися вперед трошечки, голову поверни до мене... Йоу! Афігєть.
Продзвонив дзвоник.
- Сідай до мене, покажу яка ти вийшла.
Заперечувати Аня не стала, але знімки свої дивитись разом із хлопцем не стала.
Коли лекції закінчились, Ані раптом стало самотньо. В коридорі вона нікого із знайомих не зустріла, вони, певне, пішли раніше. Вийшовши на вулицю, вона мабуть уперше в житті відчула себе насправді голою і беззахисною. Раніше нею це просто не помічалося, сприймалося як самозрозуміла річ. Але це місто, на відміну від інших, лякало її. Вона навіть не могла зрозуміти, що саме її лякає. До того, що її побачать голою їй цілком байдуже. Насильства вона теж могла не боятись: коли камери стоять мало не на кожному стовпі, треба бути божевільним, щоб напасти на когось на вулиці серед білого дня, навіть на голу дівчину. Особливо на голу дівчину, адже на Сході вже було чимало таких провокацій - Аня вже про це знала. А піддатись на таку провокацію набагато гірше, ніж самому стати жертвою злочинця.
До речі, зображення з переважної більшості камер може подивитися будь-хто. Цікаво, скільки людей зараз не неї дивляться? Може, директор зараз відстежує що виходить із його експерименту. Батьки теж скоріше за все хвилюються й дивляться, як вона. Ще може хтось із однокласників уже прийшов додому й став стежити за виходом зі школи... Хотілось би триматися перед ними всіма гідно.
Аня силою волі примусила себе дійти до метро, але тут зупинилася знов. Ані згадався один випадок, коли вони з мамою в Києві ходили пляж. Жодна з сестер не змогла туди піти з ними, тому вони пішли вдвох. Накупавшись, мама одягла сукню, а Аня так і пішла голою. Вони пройшли по вулиці, перейшли через площу, пройшли через ринок, ніхто й слова не сказав. А от коли вони підійшли до метро, мама сказала:
- В метро голою не можна, ось, надінь. - І дістала з сумочки червоні трусики та сандалі.
Аня одяглася, якщо це можна так назвати. Груди в неї тоді тільки починали формуватися, тому відсутність ліфчика не була проблемою.
Але зараз усе було було по-іншому. Аня все стояла в нерішучості перед входом. Озирнувшись навколо, вона зрозуміла, що люди лякаються її більше, ніж вона сама. Тоді їй стало соромно за свої страхи й вона сміливо пішла по сходах під землю, розсудивши, що якби було щось серйозне, її б мусили попередити заздалегідь.
Люди реагували по-різному. Коли вона спусталась у перехід, якась жінка середнього віку, що йшла назустріч, скрикнула "Боже мій!", розвернулась і кинулась до протилежного виходу. Ані стало вже зовсім ніяково, що вона завдає стільки незручностей людям. Один хлопець, що проходив мимо, сказав "кльовиє сіські", ще декілька дістали комунікатори, очевидно, щоб сфотографувати.
На станції також багато люди виказували різної степені здивування. Біля входу на станцію якась жінка розмовляла з дружинником, а побачивши Аню, показала на неї й крикнула: "Ось вона!". Що відповів дружинник не було чути, бо було людно. Якраз під'їжджав поїзд, Аня вирішила не чекати закінчення розбірок, швидко спустилась по сходах і заскочила в вагон. Переслідувати її ніхто не став. Двері як ніде нічого зачинилися й поїзд рушив. Обернувшись, Аня помітила біля себе бабок. Вона невпевнено пройшла й спробувала встати непомітно для них. Але Аню все-таки помітили. Вагон рухався безшумно, тому розмови бабусь було добре чути:
- Диви, що коїться! Он яка дівка зайшла!
- Та ти глянь, це ж дитина зовсім! І куди батьки дивляться?
- І не кажи. Такими тільки педофілів годувати.
І далі в тому ж дусі. Здається, саме в їх покоління була розповсюджена істерія щодо педофілії. Коли це було, на початку століття? А років бабусям якраз було на вигляд сімдесят-вісімдесят. Може, в чомусь вони й праві: хто знає, чого можна чекати на вулицях цього дикого міста? Добре хоч, що бабці не чіпляються як хлопці...
На "Студентській" люди, що заходили у вагон, побачивши Аню, спочатку здригалися й зупинялись, потім невпевнено, рухаючись дуже скуто, проходили. Тільки один хлопець не побоявся встати поруч з Анею. І навіть заговорив з нею:
- Що, на дорослих дівок уже клюють?
- Про що ти? - здивувалася Аня.
- Думаєш, ми не знаєм, що ви таким чином ловите людей на гачок, щоб примусити їх до каторжної праці?
Аня згадала про провокації за участю нудистів, але вирішила цього не виказувати:
- Не знаю, про що ти кажеш. Я ходжу гола тому, що маю на це право, а не для того, щоб когось там спіймати.
- Що, невже справді з власної волі? - здивувався хлопець.
- Ну, не зовсім... Мені б не хотілося, щоб люди так нервувалися через мене.
- Ну, може бути, може бути... Ти, либонь, навіть і не уявляєш, на чиїй крові тримається весь ваш добробут. Ну нічого... Знайдуть і на вас провокацію, будьте певні... Винахідливість народу не знає меж, що-небудь і для вас придумають...
"Станція "Дружби Народів", - пролунало з динамиків. - Кінцева. Шановні пасажири, при виході з вагонів не залишайте свої речі. Всього вам найкращого."
Хлопець швидко побіг до виходу. Аня так і не узнала, чи він сам свого часу попався на таку провокацію, чи попався хтось із його родичів чи знайомих. Вона вже йшла до протилежного виходу. Народ на станції реагував в основному спокійно, але одна жіночка все ж таки скрикнула, затулила рота рукою й відвернулась. Аня перейшла на біг, щоб якомога менше маячити в людей перед очами. "От клятий експериментатор... - думала вона про директора. - Все місто на вуха поставив. Невже не можна було без цього обійтися?" Коли вона вийшла з метро в перехід, знов якийсь хлопець підійшов і спитав:
- А чьо ета ти тут голая ходіш?
Аня не розгубилась і відповіла:
- Ти про постанову міськради щодо публічної наготи щось чув? Поцікався.
- А, ну я просто думаю, мож памочь нада...
- Не треба нічого, відчепись.
Але ж і на цьому пригоди не скінчилися: коли вона вийшла на вулицю, до неї причепився ще один хлопець, що стояв на автобусній зупинці з великим професійним фотоапаратом. Він свиснув, щоб привернути увагу Ані й спитав:
- Дівчино, а можна вас сфоткати?
- Давай, тільки швидко, бо я кваплюся.
Аня продовжила йти, а хлопець став бігати навколо неї, фотографуючи з різних ракурсів. "Та що вони всі, ненормальні тут? - із злістю думала Аня, - Що вони, нудистів ніколи не бачили, навіть у Криму?". Щоправда, в Криму з нудистами деякий час боролися, але потім зрозуміли, що це марна справа. От схоже й тут у Харкові керівництво стурбоване лиш тим, щоб усе відбулося якнайм'якше й з мінімальною шкодою для основних соціальних показників.
Коли вона пішла по своїй вулиці, хлопець відчепився. Тут уже майже нікого не було, а як хто й був, то намагався не звертати на Аню уваги. От уже і їхня хвіртка. Аня піднесла сумочку до приймача й хвіртка відімкнулася. Аня пройшла через двір і увійшла в дім.
- Все це закордонний досвід, хай йому грець! - кричав на кухні батько - Ех, Америка, Америка. Там, як і в Росії, будь-яку благу ідею зможуть перекрутити так, що увесь світ від неї трусити буде... Ось і тут, на Сході я бачу те ж саме. І цей паскуда директор хоче, щоб моя дочка ходила голою по місту!
- А я тебе попереджала, - відповідала йому мама, - що міста сповнені гріха, що міське життя не дуже змінилося з часів нашого дитинства, особливо тут, на Сході. В твоїй Одесі хоча б спочатку звикли бачити нудистів на численних пляжах й потім поступово звикали до них у місті, а тут... тут нічого не змінилося, все як і раніше!
- Так, але щоб усе стало по-іншому, ми мусимо бути тут, у місті.
Вони трохи помовчали, потім мама сказала:
- Аня вже прийшла, ти не помітив?
- Точно, - посміхнувся батько й пішов зустрічати свою дочку.

Листопад-грудень 2011р. Москва.
30
1ГБ фоток з заходів Спенсера Туніка -- завантажуйте!

http://naturism.org.ua/tunick.zip

Приклади:


Сторінок 1 2 3 4