Мінімакс (оповідання)

[Нівроку]

(Продовження. Початок тут: http://naturism.org.ua/forum/index.php?topic=260.0)

Його звали Макс. Ми зустрілися позаминулої ночі на одній з Карпатських полонин, а тепер я йду цією лісовою стежкою до нього додому. Будь-хто з моїх знайомих був би вражений з такого швидкого перебігу подій, адже за роки навчання в університеті за мною склалася слава мало не ботаніка в спідниці. Але так сталося, що з гірського походу я повернулася на два дні раніше запланованого, а ключі від квартири лишилися у моєї подруги Наталки.

Звісно, мені не хотілося кидати свою одногрупницю в нетрях Карпат. Але, по-перше, вона була не сама, а з Тарасом і Богданом. А по-друге, саме з вини цих вар'ятів наш похід, який я замислювала як джерело практичних досліджень для майбутньої дисертації з питань натуризму, за моєю спиною перетворився на сексодром між смерек. Після того, як я спіймала порушників на гарячому, мені вже не хотілося ні природи, ні натуризму. Але як піти з товариства, коли до найближчого села чи дороги з автобусами десятки кілометрів?

І тоді я так доречно заблукала. Тобто, я нікому не раджу пережити те, що відчула за ті кілька годин, коли голяка металася у пошуках своїх напарників. Але потім сталася та вечірня зустріч з Максом, який поступився мені своїм невеличким наметом. Прокинувшись, я вже знала що робити: зганяла до своїх, одяглася, зібрала власні речі, а потім повернулася до несподіваного рятівника.

Коли я вийшла на галявинку, де стояв намет Макса, хлопець саме робив розминку. Воно й не дивно, адже за ніч сидіння біля вогнища у нього, либонь, заніміло все, що тільки могло.

- Привіт! - посміхнулася я йому, скидаючи наплічника. - Можна з тобою?

- Чом би й ні! - зрадів він. - Ноги - на ширину плечей, руки...

- Та ні, я в загальному розумінні, - мене почало смішити його почуття гумору. - Я знаю, що в тебе свій маршрут і певні плани, але чи не проти ти, якщо я продовжу похід з тобою?

- Ага, - на мить завмер юнак з розставленими руками. - Ось це те, що я називаю приязню з першого погляду.

- Чому ж з першого? - засміялася я. - Вчора ж поглядів було достатньо, щоб роздивитися навіть більше, ніж треба.

- Ти була в колибі?

- Я була в... де?

- Ну, там було чимало народу, тому звиняй, якщо не пам'ятаю.

- Та ні, в колибі мене не було. Ми познайомилися пізніше, - я силувалася зрозуміти, це він так жартує, чи нічний холод відморозив йому спогади.

- А, ну як пізніше, то гарантії не даю. Мабуть останній тост був зайвий. А що, між нами щось було? - намагався напружити він пам'ять.

- Знаєш, я мабуть краще піду, - мене почала тривожити його дивна поведінка і я стала подумувати про повернення до своїх.

- Зачекай, давай хоч чаєм тебе почастую, бо ти змерзнеш від роси, - показав він на мої мокрі кросівки.

І перш, ніж я встигла відповісти, хлопець вхопив порожнього казанка і побіг стежкою до джерельця, лишивши мене наодинці з перетравлюванням його ранкових дивацтв.

Занурившись у свої думки, я походжала галявиною, кидала погляд на розлогі краєвиди серпневих Карпат, що розгорталися з висоти полонини, намагалася зрозуміти, з ким подорожувати далі: з компанією розпусників чи диваком з провалами у пам'яті.

Поки я копирсалася у ваганнях, хлопець повернувся. Причому, непомітно для мене він встиг обійти намет і накинути на себе куртку.

- А де ж чай? - здивувалася я, не побачивши в його руках казанка.

- Буде після сніданку.

- Мені розцінити це як запрошення на сніданок?

- Як хочеш, - знизав плечима той. - А що, твої тебе прогнали?

- Невже ти згадав, що було після колиби? - зраділа я.

- А ти була в колибі? - здивувався той.

- Та не була я в колибі! Ми зустрілися пізніше!

- Звідки ж тоді знаєш про колибу?

- Ти знущаєшся? Та ти ж сам про неї розповів!

- Справді?

Німа сцена. Слова вичерпалися. Ми дивилися одне на одного, думаючи, що хтось когось розігрує. І обоє робили це щиро - або мій співрозмовник гарно грав свою незрозумілу роль. Зрештою, я перемогла у витрішки, чи то йому просто стало байдуже, але він враз махнув рукою і подався до намету.

Я не могла зрозуміти, нащо йому ця безглузда гра у безпам'ять. Чи то якийсь особливий спосіб сподобатися незнайомій дівчині? Мушу сказати, спосіб доволі сумнівний, і нічого крім роздратування в мене не викликав. А що, як цей хлопець і справді хворий? Он, робить вигляд, наче щось заклопотано шукає під тентом намету. А раптом він маніяк і зараз дістане якусь приховану ломаку, щоб згубити свою жертву, тобто мене? А ті розмови - то лише для відволікання уваги.

- Агов! - тихо погукала я юнака, але за шелестом складок намету він не почув мене.

Тоді я підняла з землі невеликого, але міцного дрючка, і, тримаючи намет у полі зору, обережно підійшла ближче.

- Перепрошую, але що ти шукаєш?

- Десь подівся казанок, - почулося з намету, а за мить вигулькнула і голова: - Ти часом не бачила?

- Це той, з яким ти пішов по воду на чай?

- Я пішов по воду на чай?

О, Боже, він же хворий! Наочний приклад амнезії: пам'ятає події минулого, але зовсім не відає про те, що робив п'ять хвилин тому! Згадав про те, що було ввечері, але вже встиг призабути ранкову зустріч. Бідолаха!

Від хвилювання у мене запаморочилося в голові, дрючок випав додолу. Я присіла, прикрила очі руками і враз...

- Привіт! - озвався «хворий» з іншого кінця галявини.

Я повернула голову на звук, розплющивши очі, і побачила його з казанком і знову без куртки.

- Як? - не повірила я власним очам. - Ти ж щойно був тут...

Я обернулася до намету і мій мозок остаточно капітулював перед вибриками дійсності - юнак стояв поруч, наче й не зникав нікуди. А з того боку галявини наближалася його копія з казанком у руці!

- Привіт! - озвався ближній. - То ось де наш казанок!

- Наш? - перепитала я.

Якби я не йняла віри очам, діагностувала би в хлопця множинну особистість. Але ж він не уявно, а реально перебував у двох формах! Отже це...

- Близнюки!!! - вирвалося з мене разом з гучним реготом осяяння.

- От, знаєш, якби давали нагороду тим, кого найбільше тішить зустріч зі мною, ти б залишила інших суперників без шансів! - оцінила мій вибух веселощів «копія», підійшовши до нас.

- Ой, але яке ж це полегшення - коли все стає на свої місця і зникають підозри, що ти або твій співрозмовник несповна розуму, - пояснила я, трохи заспокоївшись. - До речі, ми ж так і не познайомилися до пуття. Мене звати Оксанка.

- А ми - брати Мінімакс, - представився прибулець, підвішуючи казанок до триноги.

- Яке незвичне прізвище!

- Ні-ні, ми - брати Мін і Макс. Тобто, я - Веніамін, а той мовчазний тип - Максим, - пояснила «копія», запаливши вогонь під казанком. - Наші батьки повернуті на математиці, і тавро цієї прив'язаності тепер висітиме над нами до скону. А що таке той мінімакс, краще спитай у мого брата - він типу програміст...

- Мінімізація витрат за максимально несприятливих обставин, - долинуло з намету.

- ... але я підозрюю, що таки наполовину комп'ютер, - підсумував Мін.

Поки ми готували сніданок, то розговорилися і, наче з пазликів, вибудувалася картинка останніх подій, які спершу викликали стільки сум'яття.

Отже, вчора ввечері я наткнулася на Макса. Міна в цей час не було, бо він застряг у колибі - дерев'яному будиночку в сусідньому урочищі, де зупинилася на ніч якась група туристів-студентів. Макс не великий любитель галасливих компаній, тому пішов раніше, на полонинці поставив намет і чекав на брата. Але той засидівся допізна, а потім вирішив повернутися вранці на тверезу голову.

На світанку, після того, як я побігла до своїх, Макс пішов прогулятися, а в цей час саме повернувся Мін, якого я і застала за розминкою. Коли хлопець потюпав по воду, нагодився Макс, який ще не бачив брата. Ну, а потім сталася та феєрична зустріч, коли я узріла Мінімакс у повному складі.

- Ну, після такого неординарного знайомства ти просто зобов'язана лишитися з нами! - підсумував Мін, розсипаючи зварену кашу по мисках. - Чи після сніданку повернешся до своїх?

- Та не хочеться мені повертатися після того, що я побачила. Мені стає гидко від самої згадки про те, на що перетворився наше дослідження. І реакція зустрічних, і поведінка моїх напарників переконують, що наше суспільство ще не готове до адекватного сприйняття натуризму. Є ті, що підтримують оголеність на публіці, але виключно як прелюдію до сексу, і є ті, які категорично проти неї саме через це. Дякую! - Мін передав мені порцію каші, після чого я резюмувала: - Мабуть зміню тему. Може візьму менш викличний напрямок прихильників босоходіння. Чи може сироїдіння. Або взагалі захисників екології.

- О, так! - підтримав Мін, починаючи наминати свою порцію каші. - Екологічні рухи зараз набирають обертів - ти матимеш просто розкішний матеріал від кількох моїх знайомих!

- Батьки, - вставив слово Макс.

- Так! - помітив його Мін. - Наші батьки теж організовують екологічні акції. Проти вирубки лісів, забудови природоохоронних зон, викидання сміття. А на зорі Незалежності вони ще як були студентами, то брали участь у мітингах проти екологічно-небезпечних заводів.

- І як, успішно? - запитала я.

- Ну, заводи таки позакривалися. Правда, сумніваюся, що через мітинги. Скоріше, їх доконала економічна криза 90-х.

- Це ще треба буде дослідити! - відчула я смак нової теми.

Так у мене зародилася ідея захоплюючого проекту і з'явилися претенденти на перших піддослідних - батьки Мінімаксу. Тож, закінчивши похід, останній день якого припадав саме на цей день, ми разом повернулися до Києва і тепер Макс веде мене до себе додому. А де подівся Мін? Чесно кажучи, він мені набрид своїми балачками, а ще більше наїздами на Макса, тому ми його позбулися. І сталося це так.

Попервах все йшло добре. Я допомогла хлопцям зібрати табір, ми спакували наплічники і рушили додолу в напрямку залізничної стації. Було до неї далеченько, але шлях майже постійно скидав зайві метри висоти, від чого кроки вимагали значно менше зусиль і втома не наважувалася потурбувати, хоч ми й рухалися мало не до вечора.

Макс здебільшого мовчав, Мін в основному говорив. Коли майстру монологів набридла одинокість, він вдався до емоційного шантажу:

- А Макс у нас династичний зрадник!

- Це ж як? - поглянула я на Макса.

- А так! - почав Мін. - Наші батьки - програмісти. Та що я кажу, вони просто відмінні програмісти! Не якісь там посередні інженери, ні! Вони виросли до керівництва власною фірмою! Як би я хотів працювати над їхніми задачами! Там, ігри теорії...

- Теорії ігор, - поправив Макс.

- Я й кажу - не дано мені! - підтвердив Мін. - Склад розуму не той, тому працюю перекладачем в одній конторі. А Макс - він же математик! І що зробив?

- А що ж ти зробив? - щиро зацікавилася я, адже мене завжди цікавили «скелети у шафах».

- Пішов працювати до корейців! - відповів за брата Мін. - Компанія «Три зірочки» - часом не чула? Каже: «Не хочу, щоби думали, наче мене тримають за родинні зв'язки. Треба всього досягати власними силами», - перекривив він слова Макса.

- Так, треба, - пропустив іронію повз вуха Макс.

- Мені хоча би часточку його аналітичних здібностей, і я не погидував би «родинними зв'язками», - жалівся Мін. - А так доводиться працювати з чужими... До речі, якщо маєш потребу підтягнути знання англійської, німецької чи французької - звертайся!

- Дякую, але поки не треба. - відказала я.

- Що, може мови не ті? - розчарувався філолог. - Ну, якщо хочеш чогось екзотичного, звертайся до Макса. Він-бо вивчає корейську, щоб краще розумітися з тамтешніми програмістами.

- Що справді? - не повірила я.

- Ну, якщо так можна сказати, - зауважив Мін. - Бо в його устах корейська звучить як мова суцільних непристойностей.

- Це ж як? - не зрозуміла я.

- А так! От, скажи-но, брате, як корейці говорять, коли щось шкідливе?

- Хероуойо, - відказав Макс.

- Ого! - не втрималася я.

- Далі - більше, - анонсував Мін. - Як кажуть, що дівчина красива?

- Єбойо.

- А як кохані називають одне одного?

- Йобо.

- А як буде цілуватися?

- Попо хада.

- Хада - це по-корейськи «робити», - пояснив Мін. - А про «попо» хай твоя уява допоможе. О! Я теж дещо знаю. Відгадай, що вони називають: «Мечідечі Бенчі»?

- Звучить якось не по-корейськи? - припустила я.

- Вірно! - зрадів Мін. - Корейці не мають деяких звуків, які є в нас, зате тримають цілу купу непідвладних нам. Чого тільки варті три вимови «е» чи їхні дифтонги. Тож, коли запозичують іншомовне слово, замінюють відсутні у них приголосні на якісь свої, а ті звуки, які нібито у нас спільні, часто переінакшують до невпізнання...

- «Мерседес Бенц» - втамував мою нетерплячість Макс.

- Що, серйозно? - не повірила я.

- Даю гарантію - сам перевіряв! - авторитетно заявив Мін. - Але топ у моєму словнику «цих абсурдних слів» займає Івано-Франківськ. Максе?

- Ібано-Пираникібиськи.

- Матінко моя! - я недовірливо позирала то на одного хлопця, то на іншого, але обидва ствердно кивали головами, що так воно і є.

- Зачекайте, це вони всі наші назви так поперекручували? - загорілася я. - Як буде Львів?

- Рибіби, - переклав Макс.

- А Київ?

- Киіби.

- З іншими назвами трохи краще, - підтвердив Мін. - Але деяким людям не слід їхати в Корею в принципі, бо їхні імена...

- Що не так з нашими іменами? - насторожилася я.

- Ну, з нашими ще нічого, - заспокоїв Мін. - Ти будеш Окисана, він - Макисими, а я - Беніаміни. А от, наприклад, Федору або Владу буде непереливки.

- Макс, а що з ними? - не вгавала я.

- Педіри і Биляди, - прорік він.

- За що ж вони так? - забідкалася я.

- Ну, можливо, щоб захистити свою мовну ідентичність. Там же в Південній Кореї чимало чого з Америки прилетіло. Тому вони надають запозиченим словам місцевого колориту. Це тільки у нас таксі - це таксі, комп'ютер - це комп'ютер, а ноутбук - це ноутбук, а в них...

- Як це можна переінакшити? - не розуміла я.

- Текші, кхомпюто, нотибукхи, - проілюстрував Макс.

- Зате, коли навчишся розрізняти їхні звуки, то половину мови можна буде легко розпізнати, - заспокоїв Мін. - І тоді стають зрозумілими «копфі», «пхаті», «тівіриль хада», «кісириль хада», «дейтириль хада» та інші «хада», перед якими закінчення «-риль» тільки вказує на родовий відмінок запозиченого іменника.

- Хм, а є ж ще Північна Корея! - згадала я. - Мабуть там збереглася чиста мова, не засмічена американізмами.

- Аякже! - вигукнув Мін. - От, наприклад, що південні корейці називають «айсикиріми»?

- Морозиво? - припустила я.

- В точку! - погодився Мін. - А як би це сказали в Північній?

- Я не знаю, - розгубилася я. - може якось поєднати корейські слова лід і молоко?

- Вони так часто роблять, але в даному випадку маємо просто «есикхімо»!

Словом, поки ми дійшли до залізничної станції, хлопці відкрили мені цілий світ далекосхідної мови. І, хоча Мін усіляко виставляв її у неприязному світлі і використовував мовчазного Макса винятково для озвучення кумедних на його думку слів, я загорілася бажанням у майбутньому ближче познайомитися з новою для мене культурою і мовою, яка виявилася не такою страшною. Як і в нас, у них слова складаються зі складів, а склади з букв, кожну з який позначає окремий значок; є ті ж самі частини мови, а іменники мають такі ж відмінки. Це зовсім не те, що китайська, де треба запам'ятати тисячі ієрогліфів, щоб почати щось читати. Тут достатньо вивчити 35 букв і вже будь-який текст можна озвучити - навіть без розуміння прочитаного.

На станції я поміняла квиток на потяг і (о, диво!) мені дісталося місце в тому ж купе, де сиділи хлопці. Тож до Києва ми їхали також разом. І Мін продовжував кпинити Макса, мабуть, вважаючи, що цим здобуде мою прихильність. На щастя, Макс пропускав насмішки повз вуха - мабуть за роки спільного життя він звик не зважати на свого галасливого сусіда. Але це ще більше заводило Міна, який все ніяк не вгавав.

- Програмісти взагалі нудні люди, - кинув він після чергової невдалої спроби розворушити брата.

- Ну чому ж? - стала я на захист. - Просто вони - інтроверти. Поки ми точимо ляси, вони розмірковують, як змінити світ і потім роблять це. Адже саме такі, як ваші батьки, як Макс, створюють технології майбутнього!

- Не хотів би я жити в такому майбутньому - це ж суцільна нудьга! - заперечив Мін.

- Тобто? - не зрозуміла я.

- От, скажи, брате, над яким проектом ви зараз працюєте?

- Детект і трекінг рухомих об'єктів для доповненої реальності.

- Що-що? - незнайомі слова не зачепилися за мою свідомість.

- Цензурування зображення, - почав Макс. - Коли на екрані з'являється фото або відео оголених людей, програма розпізнає і замальовує статеві органи. Це як додаткова міра захисту від порно-контенту.

- А що таке доповнена реальність?

- Ну так вони ж це тестують не лише на комп'ютерах, але й мобільних пристроях з камерами, у тому числі й окулярах доповненої реальності! - перехопив ініціативу Мін. - На вигляд, ніби звичайні собі окуляри, а ти крізь них бачиш світ з якимись домальованими об'єктами.

- Нічого собі! - вирвалося в мене.

- Було б «нічого собі», якби вони цю чарівну технологію повернули в інший бік! - розійшовся Мін. - От, йде тобі назустріч якась краля, одягаєш такі окуляри - і замість сукні бачиш її голенькою, як треба! Можна ще доробити, щоб груди малювалися великі, талія тонка, ну там те-се. Або зробити так, щоб, коли хтось дивиться на тебе в таких окулярах, то бачив тебе не в сорочці і брюках, а таким накачаним з оголеним мужнім торсом - вилитий Арні в юності.

- Пробач, Міне, але ти говориш, наче якийсь підліток, - обірвала політ фантазії я. - А Макс діло робить! Мені шкода, що я погарячкувала з оголенням, але проти цих навіжених ексгібіціоністів такі окуляри будуть просто безцінні. Ті збоченці будуть думати, що їх бачать голими, але люди в окулярах матимуть захист психіки, коли програма сама домалює одяг порушникам порядку.

- Та ну, - не здавався Мін. - Ну де ж таке знадобиться?

- Та хоча б у нашому гуртожитку, де я прожила останні шість років!

І я повідала хлопцям історію, що в колі моїх однокурсників вже встигла стати легендарною.

Якось моя сусідка Наталка чекала в гості свого кавалера Данила. Шлях до серця мужчини лежить через шлунок, а часу лишалося мало, тому вона надумалася зготувати макарони. Дівчина всипала ріжки в киплячий окріп і заскочила до душу, щоб освіжитися перед приходом бойфренда - саме стояла червнева спека і піт заливав немилосердно. Але макарони без нагляду надовго не лишиш, тому сусідка не стала вдягатися, а примчала на кухню, нашвидкуруч загорнувшись у широкий рушник.

Наталка нагодилася саме вчасно, бо макарони вже дійшли до готовності і починали розварюватися. Вона зняла каструльку з плити, привідкрила кришку, підійшла до рукомийника і стала обережно зливати воду. У цей час і трапилася оказія: рушничок поволі розгорнувся і спав додолу, оголивши усе її тіло.

Було б нічого, якби Наталка знаходилася на кухні одна. Але якраз у цей час наш сусіда по поверху Петрусь готував собі буденну гуртожиткові страву - яєчню. За мить до того, як рушничок почав свій зрадливий рух, хлопець надумався підсолити свою їжу. Несподіване видовище застало Петруся зненацька і сіль ще довго сипалася на яйця, хоча рушничок вже лежав на підлозі, а Наталка, занята гарячою каструлею, не поспішала його підняти.

- Можеш не дякувати мені за сеанс стриптизу, але я буду вдячна, як начепиш його назад, - спокійно промовила дівчина, продовжуючи зливати воду.

Ніхто так і не дізнався, наскільки пересоленою вийшла яєчня, бо Петрусь, кинувшись на допомогу, зачепив ручку пательні і весь його скромний обід вивернувся на підлогу. Та благородна ціль так захопила його увагу, що він не надав значення зіпсутій страві, а хутко підняв рушник і почав намагатися обкрутити його навколо жертви роздягання.

Не знати, скільки б тривали марні потуги рятівника (рушничок не хотів триматися, хоч хлопцю й доводилося його притискати і руками, і чим він ще міг), якби в цей час в кухні не з'явилася кремезна постать Данила. Відчувши грізне дихання («а чим це ви займаєтеся?»), Петрусь рвучко відскочив від Наталки, але послизнувся на яєчні і вилетів крізь розчинене вікно (на щастя, перший поверх). Знавці стверджують, ніби фізичних здібностей ботаніка не вистачило б для такого трюку і без сторонньої допомоги тут не обійшлося.

- Яка весела байка! - зайшовся сміхом Мін. - А тепер скажи мені: от якби Петрусь носив окуляри з замальовкою одягом, чи трапилося б щось подібне? Життя було б сірим і безрадісним!

- Я думаю, Петрусь був би не проти окулярів, особливо враховуючи той політ, - заперечила я, а потім пильно подивившись на хлопців, додала: - Є в мене ще одна історія. Не така весела, але її майже ніхто не знає, бо це дуже інтимне для мене. І тут би від окулярів вже не відмовилася я.

- Добре, розповідай, я не буду сміятися, - прибрав веселощі Мін.

- Сталося це на останньому курсі. Якось я збиралася поїхати на вихідні додому до батьків. Але тієї п'ятниці вечірні вулиці столиці тонули в заторах, як ніколи, і я приїхала на вокзал, коли мій потяг вже долав міст через Дніпро. Квитки на інші нічні потяги марно було шукати в касах, тому мені не лишалося нічого іншого, як повернутися назад в гуртожиток. Коли я відчинила двері нашої кімнати, посеред напівтемряви, з якою боровся самотній нічничок, у своєму халатику спиною до мене стояла Наталка. Тобто, я спершу подумала, що то вона, але за мить помітила, що в неї не та зачіска. А вже наступної миті «Наталка», рвучко обернулася до мене і я впізнала Ростика з паралельного курсу. Його урочисте «Та-даа!» хутко змінилося на знічене «Ой! Капець!», але я встигла помітити, як у ту мить, коли він швидко розгорнув, а потім поспішно закрив поли халатика, внизу його живота на мене націлився специфічний чоловічий орган. У цей час повернулася з душу сама Наталка і я зрозуміла, що стала на заваді їхньому рандеву.

- Зачекай, ти ж казала, що Наталчиного кавалера звали Данило, - перебив мене Мін.

- Непостійність у бойфрендах - єдина постійна риса моєї подруги! - пояснила я. - З імен об'єктів її захоплень можна складати словничок. Наразі дійшла вже до літери «Т».

- Ех, пропустив я шанс, - вдав розчарування Мін.

- Не сумуй, вона паралельно опановує друге коло. Якраз закінчує з літерою «Б», - втішила його я.

- О, то життя прекрасне! - одразу виструнчився Веніамін.

- Пробачте, що перебиваю, але що ж сталося далі? - нагадав про себе Макс.

- Наталка сказала, що все гаразд, Ростик зараз піде до себе, хоч вони й чекали на цей вечір цілий тиждень. Але я не хотіла псувати стосунки, тому запевнила, що вони мені не заважатимуть - я собі спокійно сидітиму в навушниках за своїм столом спиною до них, писатиму магістерську. Подруга подякувала, смикнула Ростика, який вже збирався виходити, а потім запитала, чи не хочу я побачити, як робиться ЦЕ? Ростик спершу заперечив, але Наталка наполягла, що секс при свідках її більше заводить, та й мені має бути цікаво нарешті побачити процес вживу. Я спершу відмовлялася, але потім таки погодилася і всілася зручненько на своєму ліжку, готуючись отримати незнайомі враження.

Починалося все спокійно і непоспішно. Вони стали обличчями одне до одного, заходилися обійматися і цілуватися. Дівчина тримала хлопця за плечі, він обхопив долонями її голову, потім став опускати їх нижче і непомітним рухом потягнув за край рушничка, який не забарився сповзти голим тілом додолу. Пальці Ростика неквапно пройшлися спиною Наталки і вп'ялися їй у сідниці, притискаючи тіло подруги до свого. Пальці пульсували і безупинно м'яли білі м'якуші сідниць, ніби хотіли замісити тісто на випічку.

Статичність картини почала набридати і я вже вирішила сісти за магістерську, коли пара націлувалася. Наталка відступила півкроку, стала навколішки - якраз обличчям навпроти живота Ростика, розкрила поли його халатика, а їй назустріч вигулькнув товстенький продовгуватий орган. Це я вперше вживу побачила чоловічий статевий член. Я навіть трохи подалася вперед, щоб роздивитися його в деталях.

Дивний такий орган, з опуклим м'ясистим наконечником. Цікаво, а як же він вміщається в трусах? Я якось придивлялася хлоп'ячих штанів, точніше, того місця, де починаються ноги, але нічого, окрім невиразної опуклості не бачила. А там - такий дрючок! Не приховати.

Тендітні пальчики подруги ніжно обхопили набубнявілу плоть, кілька разів погладили, а потім хижо вчепилися і почали її безжально рухати вперед і назад. У такт рухам похитувався і сам Ростик, при цьому тихо постогнуючи. А потім...

- Що потім? - не витримав моєї паузи Мін.

- Потім сталася гидота! - я подивилася на нього і помітила, що джинси під його паском щось помітно підпитає.

- То його розпирає бурхлива уява, - вловив напрямок мого погляду Макс.

- Так, моя уява бурхлива і мені не соромно це показати, - потягнувся він руками до ширінки, але, помітивши мій сполоханий погляд, зупинився. - Це жарт. Жарт!

- А мені тоді було не до жартів! - повернулася я до канви розповіді. - Наталка смикала-смикала той цурпалок, а потім враз припала до нього устами! Спершу ледь торкнулася у невловимому поцілунку, а далі стала його облизувати і припадати ротом з усіх боків так несамовито, наче голодний безхатченко накинувся на качан вареної кукурудзи, який йому кинув котрийсь з перехожих. Здавалося, «голод» геть забив їй памороки і вона зрештою запхала ту «кукурудзу» повністю в свій рот! Потім відхилилася назад, вивільнивши Ростикову плоть майже повністю, а далі накинулася на неї ще з більшим шаленством. І так повторювалося знову і знову! Хлопець явно отримував вищий рівень задоволення і заохочував напарницю до все інтенсивніших рухів, обхопивши її голову руками і рухаючи її так, наче накачував футбольний м'яч.

Я не вірила очам! Ті уста, які мене щоразу при зустріч цілували у знак вітання, тепер безтямно припадали до органу, з якого люди виводять зі свого організму різний непотріб. Я майже відчула смак Ростикової сечі у себе в роті і мене мало не знудило. Добре, що від вечері минуло добрих три години, інакше б я вивергнула на коханців все, що з'їла. Хоча, не впевнена, що вони б це помітили. Принаймні, коли я тихесенько підвелася, взяла навушники і пересіла за стіл писати магістерську, вони зовсім ніяк не відреагували. Ось так.

- Так, що, Ростик кінчив? - не повірив у несподіване завершення історії Мін.

- Ну, я майже нічого не чула і не бачила більше, але вони незабаром перебралися на ліжко і воно тричі поспіль починало рипіти, а потім на деякий час затихало.

- Наталка довела Ростика до оргазму три рази підряд? - не повірив Мін.

- Я цим не цікавилася, - мені здався нездоровим його інтерес. - Але ось це саме той випадок, коли окуляри, над якими працює Макс, мені стали б у нагоді. І я б не зненавиділа кукурудзу. І взагалі, як я тепер бачу, усі ці ексгібіціоністи чи натуристи - це просто безпринципні збоченці повернуті на статевих зносинах. Абсолютна протилежність тих, хто пише корисні програми. Як от Макс, чи ваші батьки.

- Ну я би не робив таких поспішних висновків... - почав був Мін.

- Ти просто хлопець і думаєш, що стягнути з дівки труси - це круто, - присоромила я його. - Насправді ти просто не знаєш цих натуристів!

- Та ніби як знаю... - знову вставив слово Мін.

- Та ну, - не повірила я, але вдивившись пильніше у його щирий погляд, враз зрозуміла: - Невже ти один з них?

- Ну гаразд, я - натурист, - погодився Мін. - Але натуристи - це зовсім не збоченці, як ти думаєш.

- Максе, ти чув: твій брат - натурист! - поділилася я несподіваним відкриттям. - Який сором!

- Що за?.. - розгубився Мін. - Максе, ну скажи ти їй! Заступися за брата.

- Ти сам захотів цих історій, тепер маєш, - тільки й мовив Макс.

- То що, по-вашому я поганий, а ви - хороші? - не вгавав Мін.

- Ти сам це сказав, - помітила я.

- Та ну вас! - буркнув Мін і поліз на другу полицю - дискусія закінчилася.

Але конфлікт не вичерпався. Коли ми прибули до Києва, Мін не поїхав з нами додому, а вирішив спершу завезти віддати наплічник, який позичав у друга. Так я з Максом удвох електричкою доїхала до однієї з залізничних станцій неподалік столиці, а звідти лісовою стежечкою ми дійшли до котеджного селища.

Оселя батьків Мінімаксів не вирізнялася пишністю, але одразу відчувалося оптимальне планування, що безпомильно видавало рід діяльності власників. Ранок вихідного дня тільки розпочинався, тому надворі нікого не було і Макс своїм ключем відкрив хвіртку, а потім двері будинку. Поки ми роззувалися і скидали наплічники, стало долинати рипіння дерев'яних сходів - батьки Макса почули, що ми зайшли і почали спускатися з другого поверху. В очікуванні знайомства, я трохи захвилювалася, мій погляд пішов мандрувати стінами холу і спіткнувся об одну зі світлин у рамочці. На ній все щасливе сімейство стояло на тлі Судакської фортеці. І все б нічого, але я раптом зрозуміла, що вони всі...

- Натуристи, - чи то прочитав мої думки, чи то представив своїх батьків Макс - чоловік та жінка, приязно посміхаючись, як і на фото, вийшли нам на зустріч у чому мати народила!

Київ,
21-24 грудня 2016 року.

Закінчення історії - тут: http://naturism.org.ua/forum/index.php?topic=262.0